Зорян Білінський з донечкою Анжелою та дружиною Оксаною Зорян Білінський – молодший сержант міліції, боєць батальйону патрульної служби особливого призначення «Івано-Франківськ». 29-річний боєць у зоні АТО перебував з 18 серпня 2014 року. Загинув 29 серпня під час виходу з оточеного Іловайська так званим «зеленим коридором». 3 вересня тіло бійця разом із тілами 96 інших загиблих привезли до моргу у Дніпрі. Тіло правоохоронця впізнали родичі. Похований на кладовищі у місті Долина 4 вересня 2014 року, йдеться в публікації Лідії Бойко з сектору комунікації поліції Івано-Франківщини.
Указом Президента України від 29 вересня 2014 року «…за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
4 вересня 2015 року в долинській школі, де навчався хлопець, відкрили меморіальну дошку. У Зоряна залишилися батьки-пенсіонери, сестра, дружина і на той момент дворічна донечка.
Коли хлопець народився, то чи не найбільше зрадів батько, бо дуже хотів сина. Мама Зоряна – Христина Білінська – каже, що чоловік сам дав ім’я сину. яке символізувало зірку, що на небі сяє. От тільки ніхто не знав, що вона так швидко згасне.
З дитинства батьки виховували хлопця у християнських традиціях. Разом з мамою Зорян щодня вклякав вдома перед образом і молився, стежачи за тим, аби двері була тишина. Мама розповідає, що Зоряна вабила кар’єра правозахисника, тому після закінчення гімназії в Долині здобував фах юриста спочатку у виші Івано-Франківська, а потім — у Києві. Утім, працювати за здобутою спеціальністю не склалося. Щоб утримувати сім’ю, виїжджав на заробітки за кордон. Заробивши кошти, Зорян з батьком звели власний двоповерховий будинок.
У 2011 році чоловік став на рушник щастя з Оксаною, а за рік у них народилася донечка Анжеліка. Дівчинка, як дві краплі роси, схожа на батька.
Коли навесні 2014 року Зорян почув про набір до міліцейського спецбатальйону «Івано-Франківськ», без довгих роздумів вирішив йти на службу. Коли приміряв міліцейський однострій – очі світилися. Стати до лав правоохоронців, до того ж у складний для України час, було для Зоряна Білінського свідомим вибором. Навчання на полігоні в умовах, наближених до бойових, були нелегкими, але Зорян справлявся з усім: високий і кремезний боєць долав найважчі випробування. Тому коли в серпні сказали вирушати в АТО, Зорян заспокоював матір, яка тривожилася за сина, ніжно обіймав свою дружину і донечку, котрій не було й двох років, і переконував, що мусить боронити рідну землю.
Прикарпатець з побратимами приїхали в Іловайськ і служили тиждень, коли тривали бої. Про те, що вони в повному оточенні, військові навіть не здогадувалися. Удосвіта 29 серпня колонами почали виїжджати з міста, а їх закидали снарядами вороги. 33 франківських правоохоронці обстріляли у військовому автомобілі «Урал», не зважаючи на те, що вони їхали так, аби заплутувати сліди. Коли виїхали по-справжньому тішилися, що живі їдуть додому, як раптом їх почали розстрілювати. Машина, у якій перевозилися боєприпаси, стала смертельною пасткою для бійців. Не всім вдалося перестрибнути височезний борт.
28 серпня рідні ще спілкувалися із Зоряном і він розповів тільки мамі про те, що там відбувається:
«Мамо, я живий, тут справжня війна, мене тільки що минуло три кулі, довго говорити не можу. Па, цілую…».
Це останні тривожні слова, які чула Христина Білінська від сина, бо наступного дня родину бійця огорнув смуток – прийшла звіства, що Зорян загинув під час виходу з «Іловайського котла».
Товариші Зоряна, яким вдалося уціліти після виходу з «Іловайського котла», розповідають, що він навіть у найскрутніші моменти залишався оптимістом: умів усім підняти настрій. «Зорік», як звали його друзі, був добрим порадником та надійним напарником.
В рідній Долині тіло Героя земляки вітали, стоячи навколішки з запаленими свічками обабіч дороги.
