Дорога на Сивулю з кумом Володимиром «До 100 років – 100 вершин. А чому б і ні? У Карпатах їх вистачить», – каже ювіляр. Сьогодні Петро Матуляк — гість реакції «Вікон». З собою приніс альбом зі світлинами підкорених вершин:
— Першу свою вершину підкорив у віці десять років. Це була гора біля рідного села Вільхівка в Рожнятівському району, її назва Потічки. Перші враження — захват від краєвиду і радість від того, що ти зміг – запам’яталися на все життя, – розповідає Петро Матуляк. – З 1974 року, коли мені було п’ятнадцять, почав ходити в гори систематично. Ходили з товаришами, групами по четверо-п’ятеро. Брали платки, мапу, планували маршрут і йшли за ним. До 27-річного віку вже підкорив 28 карпатських вершин. А потім усе припинилося.
— Чому так сталося?
— На початку 1986 року, коли мені було 27 років, пішов служити в органи внутрішніх справ і 7 квітня поїхав в Київ, на тримісячні курси у вищу школу міліції. О п’ятій ранку 26 квітня нас підняли по тривозі. Ми опинилися в пеклі. 27 квітня евакуювали Прип’ять. З Прип’яті зробив два важливі висновки. Перший — цінувати миттєвості життя. У мене вже тоді було двоє дітей і розумів, що отримав серйозне опромінення. 30 числа, за п’ять днів, нас виносили з Прип’яті на ношах, і все, про що я тоді думав,– дожити хоча б до того дня, коли діти закінчать школу. Друге: я став атеїстом. З дитинства щиро вірив, ходив до церкви. Коли ми виводили з під’їздів дітей, які жили у цьому 50-тисячному місті, то знали, що місто мертве, що сюди вже ніхто не повернеться і я запитував себе: за що так покарані ці люди? Це як віриш в друга надієшся,на нього а у важку хвилину він не те що руки не подав, а відвернувся від тебе. Відтоді я вірю в добро, порядність і людяність. І це все.
Потім для менше розпочалася боротьба за життя. Місць лежав в госпіталі. З 52-х чоловіків, які були разом зі мною на тих курсах, 13 вже немає серед живих. Я вижив. Може тому, що народився в горах, з молодого віку гартувався та займався спортом. Повернувся на роботу на початку 1987 року, але ще не раз довелося їхати до Києва і лікуватися в центрі променевої діагностики. Працював слідчим, начальником слідчого відділу. Робота і колектив поглинули увесь вільний час, про гори і думати забув. Проте хвороба не відпускала, тож, у 1999 році за станом здоров’я звільнився з органів внутрішніх справ. Пішов працювати в юстицію, потім – у суд. І лише п’ять років тому повернувся до давньої пристрасті – гірських походів.
Сніг на горі Піп Іван 1 липня
— Це був усвідомлений план чи спонтанне рішення?
— Потрібен був новий поштовх. На 55-ліття до мене приїхав товариш із Києва і каже: давай підемо на Говерлу. Востаннє я там був у 1980 році. Тоді разом із таким ж молодими і тренованими хлопцями ми «вибігли» на Говерлу за 55 хвилин. П’ять років тому сходження тривало годину і 59 хвилин. Усі казали, що для мого віку це хороший результат, але сам я був незадоволений. Увечері підрахував, скільки вершин взяв за життя, вийшло, що їх було 28. Тоді ж подумав: чому б до 60-ти років не взяти ще 32, щоб було 60. Так у житті з’явилася нова мета. Товаришем по ідеї став кум Володимир Матковський. Він замолоду теж багато вершин підкорив, а потім занурився в роботу і сімейні справи.
— Ви одразу накресли план, які і у якій послідовності будете штурмувати 32 вершини, яких не вистачало для досягнення мети? Звідки почали свої сходження?
— Звичайно, план був. У цій справі важливі ретельність і системність. Ми почали наші сходження з Горганського масиву біля Осмолоди. Цей край мене заворожує, приваблює, у тому числі і тим, що тут скрізь побудовані дерев’яні будиночки – притулки для мандрівників. Їх будував товариш мого батька Анатолій Островський, 1928 року народження.Торік у січні ми відзначали його 90-ліття. Анатолій Островський сам з Поділля, після війни приїхав на Прикарпаття, тут закохався в гори, створив сім’ю, виростив дітей. Працював на різних посадах у лісовому господарстві. Був заступником директора, директором лісокомбінату, згодом – головним мисливствознавцем лісокомбінату. Це чоловік великої душі, природолюб. І саме з його ініціативи в 1960-их роках почали будувати будинки-притулки в Осмолодському масиві. Тут їх є за 30. У жодному іншому місці Карпат так системно притулки для мандрівників не будували.
Поблизу Осмолоди дуже багато гарних гір. За панорамністю найкраща, як на мене, — це Грофа, висотою 1748 метрів. Окрім того, тут є такі гори, як Яйко-Ілемське (1680 метрів), хребет Аршиця, протяжність якого майже 15 км. Тут проходила староримська дорога, адже через хребет раніше возили до Європи сіль. Поруч — гора Молода (1723 метри), Яйко-Перегінське (1596 метрів), Кінь-Грофецький (1552 метри), Конусяк малий (1620 метрів) і Конусяк великий (1642 метри), — недалеко Середня гора (1639 метрів), яка є частиною хребта Заплата, і від неї можна перейти на хребет Матагів. Тут варті уваги гора Висока (1804 метри) та приблизно такої ж висоти Ігровець. Звідти можна перейти на гору Велика Сивуля (1836 м) і Мала Сивуля (1818 метрів). Підкорили ми і гору Паренки (1735 метрів), а за нею — Попадю (1740 метрів) і Малу Попадю (1597 метрів). А внизу — невеличка, але одна з найкрасивіших — Яворина (1131 метрів). Їх усіх видно з Грофи. На те, щоб підкорити ці вершини, пішло два роки.
Петро Матуляк гриби заготовляє гриби на Яворині
— Ви ходите в гори влітку чи увесь рік?
— Взимку більше полюю, на лижах катаюся. Восени — збираю гриби. А в гірські походи як правило ходимо, починаючи з травня. Більшість своїх вершин підкорив влітку, хоча п’ять «взяв»узимку. Зокрема, це Яворина, Яйко-Ілемське, Аршиця, Петрос Чорногірський і Хомяк. Причому на Хомяк взимку піднялися випадково: ми поверталися з зимової рибалки і товариш повідомив, що там заблукали туристи. Тож, піднялися на гору шукати людей. Знайшли їх за 300 метрів від вершини, але вирішили: раз ми вже тут, то треба підніматися, щоб помилуватися зимовими Карпатами.
— Які вершини справили на Вас найбільше враження?
— За красою — це Чорногірський хребет. Там біля вершин росте рододендрон, який у нас називають червона рута. Усі вершини цього хребта ми теж підкорили. Найважче дався Смотрич (1898 м) дорогою на Піп Іван. Одного разу на гору Піп Іван Чорногірський з друзями піднімалися наприкінці вересня — на початку жовтня. У долинах ще цвів шафран, на горі — лежав сніг.
Останній хребет, який ми пройшли, — Мармароси на Закарпатті. Він іде по кордону з Румунією. Ми йшли з Рахівського району, з села Ділове. На хребті є стовпи, які маркують лінію кордону, але ми пройшли по хребту 12 кілометрів і не зустріли жодного прикордонника. Узагалі людей не бачили. Влодко говорить:«Петре, тут нікого немає, кордон пустий». А я йому жартома: «Куме, негайно приступити до охорони державного кордону України!». Лише біля гори Піп Іван Мармароськийпобачили вишку з прикордонниками.
— Скільки вершин можна подолати за один похід?
— Оптимальним є триденний похід з двома ночівлями. Беремо палатку, необхідні речі, запас продуктів. На три дні маємо два наплічники, до 30 кг кожен. За три дні можна подолати п’ять вершин. Можна й більше, але ми не спішимо. Окрім вершин, включаємо до нашого маршруту й інші цікаві місця. Так, я побував майже на всіх карпатських водоспадах, маленьких і великих. Як на менше, найкрасивіший — Ялинський водоспад у Рахівському районі, його висота – 26 метрів. Біля Надвірни є водоспад Бухтівець, 14 метрів. З моїх улюблених – водоспад Смотрич біля однойменної гори.
Вражають і карпатські озера. Зачаровує високогірне озеро Ворожеська, розташоване на Закарпатті, біля лижного курорту Драгобрат на висоті 1460 метрів. Ми були там якраз на Івана Купала, провели два дні. Чули, що там збираються ворожки і пересвідчилися в цьому на власні очі. Ми з товаришем щойно вийшли з озера, де купалися, було вже темно і побачили, як на берег сходяться молоді жінки. Їх було близько двох десятків: одні — в довгих сірих балахонах, інші — повністю роздягнені. Спочатку не зрозуміли, що відбувається, швиденько пішли до своєї палатки. Вони нас не помітили. Здалеку бачили, як ці жінки біля озера палали вогні.
Схоже на Ворожеську високогірне озеро Несамовите (на висоті 1750 метрів) під Чорногірським хребтом. Але моє улюблене — під Аршицею, озеро Росохан. Воно невелике, але прекрасне тим, що розташоване просто в лісі, вода абсолютно прозора і чітко видно кожен камінчик, сухі дерева, гілки на дні.
Дорогою можна зустріти не лише цікаві природні об’єкти, а й доторкнутися до історії. Наприклад, під Яйком-Перегінським є велика дорога Шептицького, якою Митрополит їздив на полювання. Там була арка Шептицького, її відновили у первісному вигляді. А біля Надвірної є гора Легіон. Тум можна побачити шматки стародавньої римської дороги. Одним словам, ми не лише підкорюємо вершини, адже в горах є багато цікавого, лише потрібно це побачити і відчути.
На Чорногірському хребті
Біля підніжжя Яйка Ілемського, урочище Розсохан
— Яка вершина була останньою, 60-ю, в переліку тих, які Ви підкорили?
— Остання, 60-а гора, — у Надвірній, називається вона Городище, висота всього 604 метри. У цю гору я закохався, коли проїжджав через Надвірну, а пізніше тут зустрів кохану жінку Таню. Тож, восени минулого року ми вдвох вирішили підкорити цю вершину.
— Які вершини для Вас були найскладнішими?
— Складність підйому залежить від багатьох факторів. Важкий маршрут до Ялинського водоспаду. Один з найважчих маршрутів – на гору Смотирич, дорогою на Піп Іван.Дуже важко було підніматися на Малий і Великий Конусяки. Якщо на інших горах прокладені стежки, які опоясують гору і дозволяють підніматися поступово, то на цих горах їх немає. Малий і Великий Конусяки– без стежок, порослі альпійською сосною, і навіть з вершини нічого не видно.
— Які місця у Карпатах порадите відвідати читачам «Вікон»?
— Людям із доброю фізичною підготовкою раджу маршрут: з села Дземброня Верховинського району, треба піднятися до вівчарської колиби, водоспаду Смотрич, звідти – на гору Смотрич, далі – Вухатий камінь і на Піп Іван. Людям менш фізично підготовленим я б порадив взяти гору Яворина. Там можна перепочити в дерев’яному будиночку і помилуватися вододільним хребтом на межі Закарпаття і Прикарпаття. Це прекрасне місце.
— Куди плануєте в похід наступного разу?
— Я вже собі помітив маршрут на Закарпатті, від Хусту до Долинського району. Також хочу більше помандрувати на Львівщині. У Карпатах – ще багато вершин, вистачить до 100 років. Гори дають енергію, здоров’я і несамовиті враження. Отримуєш задоволення не лише від гір і споглядання на їх красу, а й від того, що ти можеш їх підкорити.
Розмовляла Богдана ТИМЧИШИН, журналіст
