Адвокатське бюро Івана Сохацького. Зліва направо: Євген Мандрик, адвокат Іван Аронець, адвокат Іван Сохацький | Фото: Ал Поряд із відомими адвокатами, такими, як Андрій Кос, Іван Сохацький, Вікентій Франц Микласевич, вагоме місце серед них посідає Іван Васильович Аронець. Майбутній правник народився 4 жовтня 1898 року в селі Видинів Снятинського повіту в сім`ї рільників. Змалку допомагав родині в повсякденних роботах, закінчив 4 класи народної школи, після чого вступив до гімназії в Коломиї.
У період війни впродовж 1916-1917 років Іван перебував на військовій службі в Австро-Угорській армії. Опісля намагається вступити у Львівський університет на правничий факультет, однак, за його власними спогадами, через те, що він українець, йому було відмовлено. Та все ж у 1927 році Аронець стає студентом правничого факультету.. Поряд із навчанням молодий правник розпочинає свою трудову діяльність у канцелярії відомого калуського адвоката Івана Сохацького на посаді писаря.
Після здобуття вищої юридичної освіти та проходження відповідної практики Іван Аронець у 1936 році став самостійним адвокатом. Калушани активно зверталися за правовою допомогою, але інколи така допомога надавалася безкоштовно, через скрутне матеріальне становище міщан та селян.
За спогадами старожилів, у міжвоєнний період в місті був дуже гарний хор «Боян» під диригуванням доктора права, адвоката Михайла Воробця. У хорі брали участь: соліст Іван Аронець — ліричний тенор, Сенчина, тенор-соліст Візнюра, дружина Ольга Аронцева, Дубрівна. За фортепіанний супровід відповідала Ірина Решетилович, яка пізніше емігрувала в США. Хористи «Бояну» в співпраці з місцевим театральним гуртком ставили різні опери, але найбільше глядачам запам’яталися «Катерина» та «Запорожець за Дунаєм».
У 1938 році Іван Аронець стає головою Калуського Повітового Комітету Української національно-демократичної організації, яка була найбільшою політичною партією в Галичині. Ідеологія цього політичного руху базувалася на ідеології соборності й державності, демократії і антикомунізму. Із початком радянської окупації 1939 року західноукраїнських земель УНДО майже перестає існувати, а його лідерів було заарештовано оперативно-чекістськими групами по всій Західній Україні.
Іван Васильович Аронець був затриманий 1 жовтня 1939 року працівником Калуської оперативної частини УДБ НКВС молодшим лейтенантом держбезпеки Сидоровим та поміщений під варту в Калуську в’язницю. Адвоката Аронця звинуватили в антирадянській діяльності, що підпадало під ознаки ст. 54 п.п.10-11 Кримінального кодексу УРСР. Під час досудового слідства Аронець правдиво відповідав на запитання слідчого про мету та завдання партії УНДО, ставлення цієї організації до радянського ладу. Зокрема, він стверджував, що основною метою політичної діяльності партії є створення самостійної української держави із центром у Києві. Для досягнення поставлених цілей велася робота щодо національного пробудження українського народу, шляхом організування осередків «Просвіти», відкриття шкіл з українською мовою викладання. Для поліпшення економічного становища населення створювалися кооперативи, торгові і кредитні спілки.
Звичайно, що для притягнення до кримінальної відповідальності і призначення покарання вище зазначених відповідей для радянської репресивної машини було вже вдосталь.
На допитах Іван Аронець не визнавав своєї вини щодо контрреволюційної діяльності, спрямованої проти радянської державності та Комуністичної партії. Через деякий час його перевезли до тюрми Станіславова, де допити продовжувалися. У лютому 1940 року досудове слідство було закінчене остаточно, а справу було направлено для судового розгляду по суті в Станіславський обласний суд. При цьому заступник обласного прокурора по спецсправах Журавльов затвердив обвинувальний акт про обвинувачення Івана Аронця за ст. 54 п.п.10-11 Кримінального кодексу УРСР. Обвинувачення ґрунтувалося на тому, що Аронець був активним діячем партійної організації, неодноразово брав участь у з’їздах партії УНДО, систематично проводив агітацію та зводив наклепи на існуючий радянський лад.
8 березня 1940 року відбулося підготовче судове засідання у складі головуючого судlі Балабана, народних засідателів, прокурора Демешка, на якому було ухвалено справу розглядати у закритому судовому засіданні із викликом свідків, які проходять по справі. Судові засідання відкладалися декілька раів через різні неявки свідків. 4 квітня 1940 року було призначене чергове засідання під головуванням судді Балабана, народних засідателів Ченстух, Антонова, захисника Зайгеля. Підсудний Аронець був доставлений в зал судового засідання із Станіславської тюрми батальйонний конвоєм. Під час процесу він скористався своїм правом давати пояснення українською мовою.
Крім загальних обвинувачень Івана Аронця в контрреволюційній діяльності на шкоду радянському ладу, був допитаний свідок Василь Іванович Кохан, родом із села Пійла Калуського повіту.
Зрештою, дане обвинувачення і ґрунтувалося на показах цього свідка, який пояснив, що Аронець у 1936 році виступав у Народному домі Калуша із промовою про необхідність визволення українців від «червоного ката». На запитання адвоката Зайгеля про знайомство із його підзахисним, свідок відповів, що вони незнайомі. Якраз у 1936 році він зайшов до Народного дому і почув оту промову та дізнався від оточуючих, що це адвокат Іван Аронець.
На боці захисту виступав парох з Калуша, отець Володимир Тисовський, який запевнив суд, що Аронця знає більше 10 років, і ніколи не чув від нього слів, про які говорить свідок Кохан. Парох знає Аронця як адвоката, керівника місцевої організації УНДО, активного учасника місцевого хору, а також любителя пограти у футбол.
На боці Аронця також виступав начальник Калуської тюрми НКВС Михайло Караїм, який ствердив суду, що знає підсудного 5-6 років, але ніколи не чув від нього наклепів на радянську владу. Після таких пояснень захисник Зайгель заявив клопотання про направлення кримінальної справи на додаткове слідство з метою встановити осіб, які були присутні в той момент у Народному домі, коли Аронець проголошував промову, оскільки тих свідчень, які надав суду Василь Кохан, замало для винесення судового рішення. Суд, вислухавши дане клопотання, в його задоволенні відмовив, посилаючись на те що покази свідка не спростовуються показами інших свідків.
По закінченні судового засіданні суд вийшов в нарадчу кімнату, після чого виніс вирок, яким засудив Івана Аронця до позбавлення волі терміном на шість років в далеких місцях ув’язнення. Також його було позбавлено виборчих прав терміном на три роки.
Скориставшись своїм правом касаційного оскарження, Іван Аронець подав скаргу, в якій пояснив обвинувальні покази свідка Василя Кохана. Адвокат пригадав, що в адвокатській практиці він вів справу, в якій брала участь дружина свідка. За результатами веденої справи його клієнт отримав перемогу, а дружина Кохана — програла. Тому свідок давав саме такі покази, оскільки мав злість на нього. Проте Верховний суд УРСР не взяв до уваги факти, викладені в касації, та залишив попередній вирок в силі. Через деякий час в’язень Іван Аронець був етапований за межі території України для відбуття покарання.
Місце відбуття покарання та подальша його доля на сьогодні залишається невідомими. Невідомо і про подальшу долю його сім`ї: він був одружений із Ольгою Аронець, виховував двох синів. У матеріалах кримінальної справи, яка міститься в Управлінні СБУ в Івано-Франківській області під номером 5726, є висновок від 3 серпня 1991 року про те, що Івана Аронця засудили незаконно, оскільки в період з 1928 по 1939 рік він не був громадянином СРСР і на нього не розповсюджувалось відповідне кримінальне законодавство.
Таким чином, адвоката Аронця Івана Васильовича було реабілітовано.
Олег ОНИСЬКІВ, викладач Калуського коледжу економіки, права та інформаційних технологій ІФНТУНГ
