Зранку 27 червня 1985 року працівники міліції заблокували вулиці Підгірок, що сходяться до храму Стрітення Господнього Підгірки славляться багатьма відомими краянами. Та бібліотекар за фахом, а за покликанням краєзнавець Микола Когут зробив дуже велику справу для земляків, коли подарував світу один зі своїх творчих та пошукових доробків — це книгу «Підгірки минуле і сучасне», що вийшла у 2000 році у Видавничій фірмі «Відродження».
Власне з цієї книги як із безцінного джерела я почерпнула інформацію про історію церкви Стрітення Господнього в Підгірках, якій цьогоріч виповнилося поважних 120 років.
Церква Чесного і Животворящого Хреста була збудована 1750 року. Та з плином часу стало питання про будівництво нової церкви, адже з роками стара, дерев’яна споруда сильно занепала. Цю ідею благословив тодішній парох Підгірок Іван Козак. Будівництво нової підгорецької церкви тривало майже десять років і коштувало 10 тис. австрійських ринських. Шосту частину цієї суми оплатив місцевий дідич Кароль Собота. Він також записав під церкву грунт і дозволив брати дерево з панського лісу. Тому, коли 16 лютого 1898 року він помер, то прихожани Підгірок поховали його на подвір'ї біля сільської церкви.
До зими 1898 року роботи були закінчені і новий храм в Підгірках постав у всій своїй красі та величі.
15 лютого 1899 року, на свято Стрітення Господнього, новий храм був освячений. З того часу в Підгірках 15 лютого — в свято Стрітення Господнє — храмове свято. Окрасою новозбудованої церкви став іконостас. Його, на замовлення підгорецької громади, було виготовлено у Відні. Оплатив новий іконостас тодішній власник Підгірок Кароль Собота-молодший.
У 1900 році поряд із новим храмом Стрітення Господнього була зведена дерев'яна дзвіниця. У 1920-1930-х роках при підгорецькій церкві Стрітення Господнього діяли: Товариство апостольської молитви, Братство Найсвятіших тайн і молодіжна релігійна організація „Українська молодь — Христові".
1938-1939 роки стали трагічною сторінкою в історії церкви, адже восени 1939 року місцеві комуністи та комсомольці на сільських сходинах поставили питання про закриття церкви. На зборах були представники сов'єтської і компартійної влади з Калуша. Підгорецькі люди, боячись арешту і висилки в Сибір, промовчали..
За німецької окупації церква Стрітення Господнього у Підгірках була відкрита для прихожан. Та, на жаль, із церковних дзвонів вдалося врятувати лише один. Усі решта німці вилучили і відправили на переплавлення для потреб армії.
Коли прийшли совіти, то знов постало питання закриття церкви. Так на храмове свято 15 лютого 1962 року (Стрітення Господнє) у підгорецькій церкві востаннє відбулась урочиста Літургія.
Погром і відродження
У 1976 році люди за свій кошт зробили ремонт і їм дозволили проводити Богослужіння (дозвіл дав Івано-Франківський єпископ Йосип). Та з церкви планували зробити музей, тож, тривало протистояння між мешканцями Підгірок і калуською партійною владою.
27 червня 1985 року став драматичним в історії Підгірок. Того дня міський комітет компартії з допомогою комсомольського активу, міліції та «зеків» провели попередньо сплановану операцію по «освоєнню культового приміщення під історико-краєзнавчий музей».
Зранку 27 червня 1985 року працівники міліції заблокували вулиці Підгірок, що сходяться до храму Стрітення Господнього. Збентежені побаченим, люди побігли до церкви. Їх не пускали, брутально відштовхували, відтягували за руки. Декого й побили за те, що хотіли врятувати свій храм від руйнування.
Виламавши двері церкви за допомогою лому, «доблесні стражі порядку» взялись до «роботи». Погром святині тривав довго. Жителі Підгірок зі слізьми на очах змушені були спостерігати за цим варварством.
Міліціонери, комсомольці та «зеки» ламали іконостас, престол, образи. Стіни церкви замальовували темно-зеленою фарбою.
Йшов час, а музей так і не був створений, бо почалася перебудова і ця тема стала неактуальною. А в 1989 році стараннями дяка Олекси Будзана, який їздив до Москви з петиціями, храм Стрітення Господнього у Підгірках було знов відкрито. Цей підгірчанин також зібрав у себе на обійсті церковні речі і врятував церковні дзвони.
У відновленні храму Стрітення Господнього в той час багато допоміг о. Григорій Мороз. Шість нових престолів виготовив підгорецький майстер Іван Черковський. Новий іконостас був замовлений і виговлений у Львові.
Після років переслідування і закриття підгорецька церква була відкрита і освячена о. Григорієм Морозом у Вербну неділю 1989 року.
З 14 травня 1989 року парохом у Підгірках служить о. Михайло Бойчук.
Восени 1989 року в Будинку культури під час зустрічі з міською владою громада Підгірок проголосувала за повернення в лоно греко-католицької церкви. Присутній на зборах священик Михайло Бойчук дав згоду, сказавши:
«Я серед вас, дорогі парафіяни, недавно. Щоб ви не проклинали мої кості й моїх нащадків, вам вирішувати, якій церкві бути».
Завдяки виваженості пароха в громаді не відбулося ніяких розколів. 18 грудня того ж року Михайло Бойчук і Дмитро Кишенюк із Хотіня, в присутності владики Павла Василика, шляхом присяги молитвою «Вірую», були прийняті в УГКЦ в селі Микитинцях, що біля Івано-Франківська.
На свято Чесного і Животворящого Хреста в 1998 році було відкрито і освячено нову дзвіницю біля храму Стрітення Господнього.
При храмі Стрітення Господнього з 1989 року відновив діяльність церковний хор. Першим його диригентом був Степан Думінкевич. З 1991 року хором керує Ганна Дзюбановська.
15 лютого 2019 року громада Підгірок урочистою Літургією відзначила 120-тилітній ювілей своєї Святині — храму Стрітення Господнього.
Коротко про історію церкви присутнім повідомила Оксана Будзан. Порадувала присутніх своїм полум’яним, емоційно наповненим віршем місцева поетеса, громадська діячка Надія Завадецька.
Присутні відзначили, що цьогоріч виповнюється 35-літній ювілей священства отця Михайла Бойчука, багаторічного пароха Підгорецького храму та привітали його з цією датою.
Церква — це те святе місце, де кожен іде з своїми надіями і сподіваннями. Для підгірчан духовний храм — це не тільки місце, де проводяться богослужіння, це щось вище і рідніше. Історія церкви тісно пов’язана з історією рідного краю та з долею родин. Тому духовний храм можна сміливо назвати душею громади.
Наталія МЕЛЬНИК, науковий співробітник музею-оселі родини Івана Франка
