Зараз за одну картину художник просить від 500 до 4000 гривень, залежно від розміру та складності | Фото: Анна-Сабіна Ру Уперше в мистецькій історії Івано-Франківська в одній із престижних художніх галерей відкрилася виставка безпритульного митця Володимира Будая. Чому талановитий художник, опинився без даху над головою, роповіла журналістка Анна-Сабіна Ружицька у соцмережі "Фейсбук"^
"Із 68-річним митцем зустрічаюся у галереї. На мене чекає галантний поважний пан, в руках тримає папір та олівець. Каже, що допоки мене чекав, малював ескізи майбутніх картин. Мені важко повірити, що пан Володимир живе у будинку нічного перебування для безпритульних. Бо бачу біля себе інтелігентного чоловіка, в чистому одязі, акуратного, підтягнутого, який чітко та правильно говорить, увесь час усміхається. Та за мить пан Будай показує мені пакетик з їжею, мовить, що взяв безкоштовний обід з місцевого “Карітасу”, бо там смачно готують, а їсти будь-що і будь-де він не хоче"/
Художник зізнається, що має невеличку пенсію, гроші витрачає на папір, олівці, фарби, на їжі може зекономити.
“Не винаймаю квартири, бо не вистачить тоді на найелементарніше. Наразі часто приходжу в будинок нічного перебування, там можу помитися, переодягнутися, бо я не якийсь там нечупара, а що залишився без даху над головою, то з кожним може трапитися”, — розповідає Володимир Будай.
Чоловік мовить, що вже з перших днів життя зазнав горя.
“Із перших днів життя я залишився сиротою при живих батьках. Мої батьки познайомилися на Донеччині, де мій біологічний батько був на заробітках. Мати — місцева молода дівчина, яка покохала заробітчанина, але він повернувся на Прикарпаття, де в нього, виявляється, була родина. Мати про це нічого не знала. Вона просто поїхала шукати коханого", — розповідає художник.
Опинилася обдурена вагітна жінка у селі Саджава, де й народила сина. Не знайшовши коханого, вона вирішила повернутися додому, влаштуватися на роботу і забрати сина. Малого жінка залишила в дідуся, в якого винаймала кімнату.
“Та дідусь не міг за мною доглядати, я був голодний, брудний, і дільничий міліціонер забрав мене у Богородчани в дитячу лікарню. Там мене побачили мої прийомні батьки: медсестра Анна та батько Тимофій Будаї. Вони мене 3-місячного всиновили. Коли в сільраду зателефонувала мама, їй сказали, що я у добрій родині, і щоби вона мене більше не шукала. Хтозна, можливо вона ще живе, можливо маю братів, сестер. Не знаю, чи колись я їх побачу”, розповідає Володимир Будай.
Не шукав хлопчика і горе-батько та його родичі, хоча пан Володимир припускає, що він знав про те, що кохана залишила його сина на Прикарпатті. Та хлопчик, вочевидь, був йому непотрібний все життя.
“Бог йому суддя", — тихо мовить пан Будай.
У прийомній родині хлопчикові жилося добре: він закінчив школу, поступив у калуське училище, здобув фах будівельника, служив в армії. І увесь час малював, хоча художньої школи не закінчив. У 14 років він дізнався, що є нерідним сином своїх батьків, але рідних шукати не хотів. 23-річним Володимир одружився, заочно поступив у московський педінстиут імені Надії Крупської. Чи закінчив заклад, чи має диплом, чоловік не розповідає, каже, що боляче згадувати. Зазначає, що навчаючись, він працював художником-оформлювачем у багатьох організаціях та установах Богородчаннського району. Згодом у пана Володимира з дружиною народилися двоє синів. Але родинне життя не склалося.
“Ми розлучилися, обоє винні. У нас була велика трикімнатна квартира, я виписався, все жінці та дітям залишив, сам зостався без даху над головою. Сини подорослішали, квартиру продали, живуть десь на Хмельниччині, зі мною не спілкуються, так їх мати налаштувала. Я й не ображаюся. Можливо, колись все зміниться", — похнюпившись, продовжує митець.
Не отримав чоловік і спадку від прийомних батьків. Їхня квартира дісталася зведеній сестрі Володимира, рідній доньці Будаїв. Жінка померла, а її діти продали помешкання та пороз’їздилися світами. Пан Володимир після важкого розлучення два рази намагався влаштувати особисте життя, але не складалося. Зізнається, що розрив з дружиною і дітьми був таким болісним, що він почав зловживати алкоголем та опускатися на життєве дно.
“Зараз я схаменувся, шкода, що запізно, бо вже старість за плечима. Покинути оковиту допомогла віра в Бога та писання ікон. Я ніколи не сідав за роботу зоп’яну. Вірите, зараз майже не п’ю, бо зрозумів, що коли буду в чарку заглядати, то довго не житиму. А я ще хочу і можу багато картин написати, людям красу дарувати”, — розповідає художник.
Ще кілька років тому Володимир Будай жив у випадкових знайомих на дачах, у селі Крихівці біля Івано-Франківська. Добрі люди пускали безпритульного художника пожити, а він за те їм картини дарував. Узимку чоловік мерз у неопалюваних дерев’яних будиночках та приїжджав до Івано-Франківська. Випадково опинився у будинку нічного перебування, познайомився з директором закладу Іваном Боберським, який, коли побачив малюнки пана Володимира, запропонував влаштувати виставку в одній із найпрестижніших івано-франківських галерей.
“Це перший публічний показ моїх картин. Хоча я написав десь дві тисячі полотен, майже всі дарував, або продавав”, — зазначає пан Будай.
До речі, зараз за одну картину художник просить від 500 до 4 тисяч гривень, залежно від розміру та складності. За ці гроші чоловік купує папір, фарби, полотно, підрамники, витрачає на власні потреби. У чоловіка почалося нове життя, дарма, що вже чимало років за плечима, він ще встигне написати чимало картин, у нього буде не одна виставка. Безпритульний митець мріє знайти родичів по матері, налагодити особисте життя та придбати дім.
