“У Щасті ми були щасливі” — історія ветерана, який пішов на війну заради коханого

Василь Давиденко, 41-річний ветеран АТО, публічно заявив, що є геєм. Він другий військовий в історії української армії, що пішов на такий крок. Першим це зробив Віктор Пилипенко, ексбоєць батальйону "Донбас".
Переглядів: 140
Василь Давиденко вважає, що представникам ЛГБТ потрібно надати право на юридичне оформлення партнерства.

У правозахисному русі ЛГБТ відкрите визнання своєї гомосексуальної орієнтації називають камінг-аутом, повідомляє BBC News Україна.

Юрист Василь Давиденко служив у ЗСУ, пізніше перейшов до одного з добровольчих батальйонів, що ввійшов до складу Національної гвардії. З ним він поїхав на фронт, у Луганську область у липні 2014-го. Прослужив до середини 2015 року. Зі служби його звільнили за станом здоров'я. Військовий отримав контузію, після неї довго лікувався. Василю дали третю групу інвалідності через травми, отримані на війні.

Втім, він розповідає, що й сьогодні пішов би служити:

"Мене навряд чи хто візьме. Інваліду війни, хоч за законом і можна, не знаходиться посад. Втім, я готовий звернутися до військового керівництва з проханням розглянути, чи могли б мене прийняти знову до армії".

Головним мотивом піти на воювати для нього було кохання. Глибоко особисте, таке, що змінило його як людину, спонукало переглянути власні цінності, ставлення до себе та інших людей. Змінило спочатку його, а потім і перевернуло все життя.

Коханий хлопець Арсен, з невеликого села на Західній Україні, служив в армії. Вони познайомилися в лютому 2014 року, коли країна переживала кульмінацію Євромайдану та підходила до точки неповернення перед анексією Криму і війною на Донбасі.

"З Арсеном ми списалися у ВКонтакті. Не пам'ятаю навіть, хто перший написав. Він мав їхати в свою військову частину з Одеси через Львів. Поїзд стояв півгодини вночі на вокзалі. Арсен запропонував зустрітися. Я пішов на той потяг. Ми поговорили — й він лишився. Зранку поїхав. Я сам себе не впізнавав. Це було платонічне кохання. Ми на телефоні сиділи по кілька годин, у соцмережах вели тонни переписки", — згадує Василь Давиденко.

Згодом частину Арсена відправили в АТО. Василь розповідає, що вирішив іти воювати під впливом того, що на війну поїхав його хлопець, молодший та менш досвідчений:

"Я почав шукати спосіб теж піти на війну. Я ледве домігся, щоб мене визнали придатним для військової служби".

У липні 2014-го він поїхав на фронт до Арсена, його частина стояла в місті Щастя. "У Щасті ми були щасливі", пригадує.

Арсен загинув під Луганськом у січні 2015-го.

"Того дня, коли я отримав повідомлення про загибель, я дотерпів до вечора, потім включив музику й почав плакати. Я так плакав, що аж захлинався. Там не можна було кричати — за 800 метрів від нас стояли сепаратисти. Я плакав у самого себе. Сказав своїм побратимам, що сталося. Потім були тяжкі обстріли — і це якось притупилося. Коли повернувся до Івано-Франківська в березні 2015-го, я закрився в квартирі й дав собі волю. Як я там ридав… Я кричав від болю до нестями", — розповідає Василь.

Потім чоловік лежав чотири місяці в шпиталі з контузією. Ветеран зазначає:

"Після Арсена я дуже змінився. Кажуть, що в наступних стосунках людина порівнює свого нового партнера чи партнерку з попередніми. А я себе порівнюю з тим, яким я був, коли ми були разом. Що я відчував тоді й зараз, чи я відчуваю щось подібне? Ні, тому нині я сам по собі. Зате я знаю, що таке кохати".

Василь розповідає, що з дитинства відчував інтерес саме до хлопців, хоч зовсім ще не розумів, що з ним відбувається і чому. Коли в юності гуляв з дівчиною, відчував, що "це не його".

У 10-му класі закохався в хлопця з паралельного класу. Він так подобався, що Василь пішов і сам написав заяву, щоб його перевели в клас до того хлопця. Вчителі й мама сильно здивувалися, але істинної причини ніхто не зрозумів.

"Коли переїхали до України з Росії, я не знав, що значить "гомік", "педік". Я написав хлопцю, який розмістив оголошення в газету про знайомство. Він жив у Рівному. Батьки мені давали кошти на морозиво. Я за них купив квиток до Рівного. Але той хлопець не прийшов на побачення", — розповідає Василь Давиденко.

Сексуальність людини Василь порівнює з кольором очей, волосся, зростом:

"Для мене навіть ніколи не стояв внутрішньо вибір: я чітко відчував, що не можу бути з жінкою. Коли ти гей, а родичі в селі тебе примушують одружитися й ти це робиш, — це вибір. А сексуальність ти не вибираєш. Коли чоловік — гей, але він цього не визнає, одружується, то живе в суцільній брехні. Людина себе ховає в самому собі. Як вона буде виховувати своїх дітей, якщо вона себе зрадила? Я таким бути не хочу. Я хочу бути відкритим, одвертим".

Ветеран вважає, що представникам ЛГБТ потрібно надати право на юридичне оформлення партнерства, на спадок, на всиновлення дітей. Тільки тоді можна буде говорити про припинення їхньої дискримінації.

Колись у військовому шпиталі Василя поклали у палату з 24-річним хлопцем. Він розповів йому, що є геєм і що боїться служити в армії, боїться, що не витримає на війні.

"Він не міг проявити себе, а тут ще його кинули в армію, де навколо самі чоловіки. Якби він міг про себе заявити, що є геєм, то його могли б відправити, приміром, у штаб, а не на фронт. Цей хлопець викинувся з вікна — і загинув. Хоч потім писали "випав" з вікна", — розповідає Давиденко.

Ветеран вважає, що в Україні все ще важко приймати таких людей, як він через "совкове мислення".

У будь-якій армії в світі служать геї, зазначає ветеран:

"Я бачу, як багато є військових-геїв на різних сайтах. Хай таких чоловіків на батальйон чи дивізію буде кілька, але вони не можуть сказати правди про себе, ходять один навколо одного. Одразу думка: "А якщо дізнаються? А якщо зацькують?" А там і до дезертирства не далеко".

Жодного зв'язку з рідними у Василя немає.

"В Україні я залишився сам, більше нікого тут немає. Мої родичі в Росії підтримують російську риторику про те, що ми тут "дітей вбиваємо". Мене політичні розмови з ними заводили в глухий кут. Я вирішив, що мені легше просто припинити з ними спілкуватися", — розповідає Давиденко.

Мати Василя живе в Криму:

"Вона мені навіть писала, щоб я приїхав туди й покаявся перед ФСБ. Писала у вайбері такими фразами, якими вона не говорить. Мої рідні стали мені чужими".

Розповів Василь Давиденко і про камінг-аут:

"Я просто заявив, що я такий. Все. Я з того почав: я гей. У когось є питання? Ставте — буду відповідати. Мені набридло ховатися від самого себе. Коли людина стає собою, до неї не можна приліпити жодну стигму".

Ветеран зазначає, що його камінг-аут був абсолютно природнім і він його не планував:

"Мені пояснили, що буде зустріч щодо поширення ВІЛ з-поміж військових. Запитали, чи я міг би там виступити. І що мені втрачати? Рідних нема, кохання нема. Головне — себе не втратити. Після цього почала спадати моя внутрішня напруга, немовби скинув з плечей мішок піску. Якщо мені раніше сміялися в спину, то тепер цього не зробиш. Хіба що підійди й розсмійся мені у вічі".