Усвідомлення того, що на Донбасі щось не так, прийшло до Дмитра ще в дитинстві. Нині Дмитру Клугеру 41 рік. Народився в Донецьку. Батько був слюсарем, мати — муляром, пише "Репортер".
Молодшого брата Дмитро забрав з собою до Києва:
«Він просився до мене в батальйон. Казав, що ти підеш, і я піду. А куди його брати — він ботан?! Я йому казав, сиди в Києві, будеш заробляти гроші й мені надсилати».
Усвідомлення того, що на Донбасі щось не так, прийшло до Дмитра ще в дитинстві.
«Ви маєте розуміти, що це Донецьк, це не Західна Україна, де дітям пояснюють, що таке Україна, патріотично виховують. Там тотальна радянізація. У нас на дитсадку висіла велика червона зірка, як зараз пам’ятаю. Одного разу мені наснився сон, що там, за тією зіркою, живе Ленін. Страшний, жахливий. Якщо піднятися на третій поверх, там є слизька сходова. Діти туди заходять і зісковзують вниз. Вони вже не можуть повернутися назад. А на них чекає Ленін, щоб з’їсти. Мене це тоді так вразило. Я не знаю, звідки воно взялося в моїй свідомості, адже я його портрета навіть не бачив, але вже собі його уявляв», — розповідає Клугер.
«На підвал» Дмитро потрапив у травні 2014-го, під час президентських виборів.
«Нас троє було, їхали з Донецька в Мар’їнку, там бракувало людей для забезпечення президентських виборів. На виїзді з міста автомобіль зупинили даішники, подивились документи і спитали, куди їдемо. А наш водій Вітя візьми та й ляпни — на вибори! В інший рік, в інших умовах це була б крута відмазка, але не цього разу. Вони одразу викликали наряд ДНР. Почали нас знімати на відео, сміялися, що зараз приїдуть і нас просто постріляють. Ми ще встигли викликати міліцію. Ну, прийшов міліціонер, постояв від нас метрів за 30, у нього навіть пістолета з собою не було», — згадує Клугер.
Били сильно й багато.
«Я просто зрозумів, що живим уже не вийду. Люди найбільше бояться болю і травм, та якщо розумієш, що тобі максимум дожити до ранку, то, як кажуть: «Мертвому віслюку вуха не потрібні». Я швидко звик до цієї думки і став байдужим. Я навіть ловив кайф, що вони намагаються мене зламати, а я не подаю вигляду. Це була моя захисна реакція. Якщо біля тебе садисти — це єдиний спосіб їм щось протиставити. Їм потрібні від тебе страждання, і коли ти їх не проявляєш, їх це дратує», — зазначає Дмитро.
З ув’язненими працювали як самі бойовики, так і кадрові російські військові.
«Місцеві були дуже сильно залякані, бо розуміли, що легко можуть опинитися на нашому місці. Я розмовляв з одним таким, грубо кажучи моїм охоронцем. Його теж два дні били в підвалі, аби він зізнався у шпигунстві. Він охороняв мене, коли виводили на роботи. І теж працював з нами. Я тримав мішки і зв’язував, а він лопатою накидав пісок. Він поводив себе як людина, яка ніби хоч трохи думає. Був такий момент, коли мене четвертий день в бетон вбивають — за вибори, за Порошенка, а він мені заявляє потім: «А ти теж думаєш, що Порошенко — це проєкт Путіна?». Я навіть не знайшов, що йому відповісти», — розповідає Клугер.
На третій день Дмитро почав відмовлятися від їжі, каже, відчув, що мутніє розум.
Клугер розповідає, що після цього на допити забирали менше. Просто приходили й били, без жодних пояснень.
А потім Дмитро вирішив покінчити з життям. Об бетонну підлогу застругав металеву пряжку на поясі і спробував порізати вени — не встиг завершити. Після цього вони у всіх бранців перевірили наявність поясів, бо під одягом його не надто видно. Далі намагався повіситись на шнурівці — завадили наглядачі, коли почули підозрілу тишу.
Коли їх відпустили, це було дивом.
«За шість днів вони не змогли витягнути з мене жодної інформації. З Ольги, з Віктора, яких взяли зі мною, — теж. У мене була єдина думка — подзвонити брату і спитати, чи встиг він звалити з квартири. Ох, і отримав він у мене, коли я зрозумів, що весь цей час він був вдома!», — каже Дмитро.
Нині він живе в Києві, періодично їздить до побратимів на схід — «аби зброю в руках потримати і побачити всіх». Підпрацьовує на тимчасових роботах — «то кран поремонтую, то ще якусь сантехніку».
У вересні цього року разом з іншими ветеранами приїжджав до Франківська з виставою «Голоси», де грають атовці. У виставі Дмитро зіграв самого себе.
«Це був новий для мене досвід. Ми спершу брали інтерв’ю один в одного, а потім нам режисер видав текст з нашими ж історіями. Мені сподобалось», — говорить Клугер.
