Найбільше в трагікомедії автор пишається образами українських чиновників. Каже, що в творі немає жодного негативного пер Над виданням автор працював близько п'яти років. За словами Артема Чапая, у цій книзі він найбільше «дав собі свободу», і, попри трагікомічний жанр, вважає її найбільш легкою та комедійною, повідомляють "Вікна".
У книзі йде мова про те, як українські вчені відтворили за ДНК неандертальця. Він виростає в секретному інституті, замаскованому під гаражний кооператив, і лише після досягнення повноліття виходить у великий світ. Через брак життєвого досвіду та особливості мислення український неандерталець постійно втрапляє у дивні ситуації — а на тутешніх сапієнсів дивиться поглядом дещо наївного стороннього. Втім, поступово виявляється: все може бути складніше. І це не фантастика. Це, як з іншого приводу скаже одна з героїнь книжки «Дивні люди», «радше трагікомедія».
«Дивні люди» охоплюють ряд питань і проблем, каже письменник:
«Книга піднімає багато питань, починаючи від української бюрократії, корупції, зачіпаючи тему української війни і закінчуючи темою жорстокості один до одних».
Мова твору жива і містить багато суржику, як і власне люди розмовляють між собою у повсякденному житті. Окрім того, суржик, на думку письменника, — це хороша можливість вдало пожартувати.
Найбільше в трагікомедії автор пишається образами українських чиновників. Каже, що в творі немає жодного негативного персонажу, але в кожного є свої так звані грішки, зокрема і в головного героя Степана Вовка.
Артем Чапай зазначив, що книга не є масовою зі швидким сюжетом. Проте вона, на його думку, більше найбільше зацікавить людей, які полюбляють класичну літературу.
Пряма мова автора — у відео "Вікон":
Письменник висловив подяку бібліотекарям за організацію зустрічі і навіть написав у соцмережі окремий пост:
"таки не можу промовчати. не знаю, що зараз відбувається з бібліотеками - але вони якось піднімаються в останні кілька років. це пост поваги до бібліотекарів (переважно бібліотекарок)...
але повернення до бібліотек - не випадковість, здається. свого часу, в 90-х, я півдитинства провів у бібліотеках. потім вони якось занепали. думаю, не без тієї причини, що роками закупівлі новинок велися тільки у кількох, кхе-кхе, "вибраних" видавництв і це була така трішечки бюджетна кормушка для цих "вибраних", без особливого огляду на інтереси читачів. зараз наче в усіх потроху - і різноманітніше. хто це змінив, не знаю, але респект.
але окремо мушу висловити захват не як читач, а як "писач" (так казав мій син) до бібліотекарок. деякі з найкращих в усіх відношеннях подій організовували саме бібліотеки. а це ж завжди залежить від організаторів (переважно - організаторок).
Калуська центральна бібліотека ім.Т.Шевченка, наприклад, або Центральна районна бібліотека ім. П. Тичини: таке враження, що вони готують івент ретельніше за більшість книгарень — і при цьому бібліотекарки вкладають усі свої зусилля за боюся навіть питати яку зарплатню".
Артем Чапай із калуськими шанувальницями. Фото: Оля Кецмур-Лев, Леся Габур
