Співробітники КДБ викликали старшокласника Володимира Війтишина на виховні розмови, намагались залякати З нагоди ювілею Департамент інформації Івано-Франківської Архиєпархії УГКЦ зняв короткометражний фільм «Так, Господи», в якому діляться своїми спогадами та думками про Митрополита Володимира Війтишина духовенство, родина та друзі, інформує пресслужба Івано-Франківської Архієпаріхії УГКЦ.
Народився Володимир Війтишин у с. Демидівка на Вінниччині. Його молоді батьки Іван та Павліна виїхали на Східну Україну в ті часи, коли в Галичині були переслідування. Потім вони повернулися на батьківщину, до свого рідного гнізда, звідки походить увесь рід, — у с. Летяче Заліщицького району Тернопільської області.
Діти по-особливому любили свого дідуся по маминій лінії Михайла Гапина, бо саме він навчив їх молитися. У великих чорних окулярах, з молитвенником у шкіряній оправі щоранку та щовечора він молився. А онуки слухали та вчились від нього. Завжди читав «Часослов», це забирало в нього кілька годин на день. А після молитви дідусь розповідав онукам історію України та УГКЦ. Роз’яснював про священство, зазначаючи, яке це велике служіння.
Дідусь Михайло Васильович показував онукам гори Карпати, які було видно в гарну погоду, а також Івано-Франківщину — з другої сторони Дністра. Мамин батько мав два млини на ріці, а радянська влада їх конфіскувала. Власне, тому молоде подружжя Війтишиних виїхало на Вінниччину, щоб їх не забрали у Сибір.
Дитинство Володимира Війтишина припало на часи Радянського союзу, де Церква була переслідувана. Юного школяра завжди цікавило, чому в їхній оселі та сусідських будинках були ікони, а вже у школі їх не було. На їхньому місці були портрети Леніна та Маркса. Задумувався учень і про подвійні стандарти вчителів. Вони з пошаною ставилися до святого храму, культурно віталися, коли були свята, та святкували, а в школі навчали атеїзму. Ці питання змалку роїлися в дитячій голові, і сам юнак шукав на них відповіді: чому така неправда, дволикість, чому не можна молитися відкрито, мати й читати Біблію?
У селі Летяче храм був зачинений, але люди приходили молитися, бо підробили ключі. Священника в селі не було, тільки дяк читав ті частини Літургії, які можна було служити. Проте у будинку Війтишиних завжди слухали Богослужіння з Ватикану по радіо. Батьки казали дітям, що вислухати Літургію по радіо — це так, ніби побувати в храмі. Її в ті часи служили тоді ще отці Софрон Мудрий, Мирослав Марусин та Мирослав Любачівський.
Родина була неблагонадійною за радянських часів. За ними дивились «очі». Співробітники КДБ викликали старшокласника Володимира Війтишина на виховні розмови, намагались залякати. Одного разу кадебісти прийшли до будинку, вилізли взутими на ліжко і познімали всі образи. Це робили серед білого дня, щоб сусіди бачили й боялись.
Для матері Павліни це було великим тягарем. Та вона не мовчала: «Чому забираєте ікони?». «Бо вони націоналістичні, мають сині й жовті кольори», – вигукнув кадебіст. «Тоді заберіть сонце з неба, бо воно жовте, і небо, бо воно синє, і веселку зніміть, бо й вона жовто-блакитна».
Мужня жінка подала скаргу в сільську раду й домоглась, щоб ікони повернули. Коли образи привезли, то Павліна Михайлівна несла їх додому, високо піднявши, щоб усі в Летячому бачили, що влада Бога не перемогла.
Коли у Володимира Війтишина був вибір — стати священником чи піти іншою дорогою, він не міг обрати іншого шляху. Тому й не страшні були обшуки в домі, коли Володимир Війтишин уже став священником. Разом з підпільними єпископами та священниками прибув у Москву на Красну площу, щоб виборювати для Греко-Католицької Церкви свободу. Щоб домогтися свого, духовенство розпочало голодування.
Перша парафія о. Володимира Війтишина була в місті Тлумач на Івано-Франківщині.
