Марія стала для чоловіка Антоніо музою: він почав писати вірші, хоч доти не складав поезій | Фото: Людмила Стражник Антоніо залюбки спілкується з місцевими мешканцями: розуміють один одного легко, бо чимало наших краян бували на заробітках. Дискутують і про футбол, і про історію та навіть політику. Антоніо знає про Степана Бандеру, Майдан, АТО. Страшенно не любить через це росіян. Повільно, але читає українською. Марія Козаченко також швидко влилася в місцеве життя, відновила заняття в хорі. Торік презентувала в селі поетичну збірку свого батька. Цьогоріч у Будинку культури організували творчий вечір, щоправда, все було скромно, бо нещодавно не стало Маріїної неньки, повідомляють "Вікна" з посиланням на "Голос України".
На згадку про Маріїного батька в селі заснували літературно-мистецьку премію імені Івана Козаченка — за ініціативи родини, рідного брата поета, професора Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Мирослава Дранчука, а також письменників Василя Бабія (уродженця Серафинців) та Євгена Барана. Ідею підтримала директор Будинку культури Марія Онуцька. Першим лауреатом премії стала місцева мисткиня Галина Островська.
«Доля кожному підкидає переживання і втрати. Смерть близької людини надовго вибиває із ритму життя. Я втратила в ранньому дитинстві батька. В пам’яті зосталися світлі спогади про нього: як водив мене в дитсадок, до редакції районної газети, де працював, наші прогулянки міським парком. Тато любив природу. А ще закарбувалися його голос і пісня «Чорнії брови, карії очі...», бо дуже гарно співав і грав на гітарі. Ми тоді мешкали в Городенці, а як батько важко захворів, перебралися до Серафинців. Мама намагалася огорнути осиротілих сина й доню подвійною турботою і любов’ю, дати їм належне виховання та освіту. Я з дитинства була на сцені. Співала в «Дністрових зорях», хорі «Просвіта», вокальних ансамблях. А пережиті біль і розпач повторилися уже в дорослому житті, коли несподівано помер чоловік. Ніби мала розраду — донечку Іринку, подруг, улюблену роботу музкерівника в школі та дитсадку. Та було не до співу», — розповідає Марія.
То був період, коли ні роботи, ні зарплати. Щось треба було змінювати, якось жити. Мама в Серафинцях, брат Ярослав у Росії. Марію покликала до себе за кордон подруга Галина Марченко. Вона вже кілька років працювала в іспанському місті Малага.
«Не переповідатиму знайомі багатьом нашим краянам заробітчанські біди й негаразди. То вже в минулому. Прибирала, доглядала стареньких. Мову вивчила швидко (до слова, вона й татові легко давалася), вільно спілкуюся іспанською, французькою, трохи англійською. Важче було звикати до чужої культури, менталітету. Та хочеш жити в іншій державі — мусиш дихати з нею в унісон», — наголошує жінка.
У Малазі є велика українська діаспора, збираються на свята. Починаючи від подій на Майдані підтримували Революцію Гідності через мітинги і протести, благодійну допомогу на Батьківщину. Організовували концерти, збирали кошти. Біда нікого не лишила байдужим.
Згодом Марія запросила погостювати до себе донечку. Ірині сподобалося, так і залишилася. Нострифікувала (підтвердила й узаконила) свій диплом про вищу освіту й нині викладає музику в престижному музичному закладі іспанського міста Гранада. Її там дуже цінують. Ще коли жила в Малазі, то й хор організували, і концерти давали. Ірина часто виступає зі скрипалями Михайлом Козаком та Назарієм Аннюком, вихідцями з Городенки.
Марія розповідає, що іспанці дуже прихильно ставляться до української культури. Завдяки пісні вона й познайомилася з іспанцем Антоніо.
«Він закохався спочатку в мене, а потім у все українське. Коли я співала «Мак червоний між житами...», він просив перекласти, бо дуже сподобалася мелодія. Вникав у кожне слово. Запитував, чому ми щоразу, як збираємося гуртом, співаємо. Про що ми співаємо? Почала розповідати йому про наші звичаї, історію. А далі сам став вишукувати в Інтернеті інформацію. Або ж я підберу — та й перекладу через Google. А з яким захопленням Антоніо читав про українських героїв! Відкривав для себе, крок за кроком, нашу культуру. Так привила йому любов до наших митців. Антоніо почав писати вірші, їх вже майже 50. Хоч доти не складав поезій», — усміхається жінка.
Передавав поетичними образами своє кохання, а також враження про нашу країну та її геніїв. Один вірш має такі слова: «Моє серце стає великим, бо наповнюється надзвичайним скарбом. Про багату, прекрасну українську землю писали Тарас Шевченко та Іван Франко, я лише підтверджую це».
Згодом Антоніо висловив бажання побачити той край, про який знає стільки доброго й цікавого. Уже дев’ять років поспіль Антоніо з Марією приїжджають в Україну. Побували у всіх обласних центрах і Києві. Іспанець склав собі карту, де означив усі міста, намалював їхні герби. Побачить пам’ятники Кобзареві та Каменяреві — вклоняється. Але мегаполісом його не здивуєш. Найбільше він любить тихі розмірені Серафинці, хату з портретом Тараса Шевченка під рушником. Буває тут місяцями, як вийшов на пенсію (працював заступником директора аквапарку). В селі чоловіка приваблює щедра й мальовнича природа, а також тихий плин життя.
Марія тим часом узялася перекладати його вірші, може, вийде збірочка. Досвід має, адже разом із родиною видали книжку «Поступ» її батька Івана Козаченка.
«Як була малою, то не знала про татів поетичний талант. Уже потім довідалася від мами, яка була його першим читачем. А все написане складали й переховували, бо то було і про незгоду з тодішнім ладом, і про визвольну боротьбу. Тепер маю більше часу, то вирішила воскресити свої дитячі спогади, віддати шану рідній людині. Та й про маму пам’ять», — розповідає Марія.
