Зараз отець Ярослав допомагає людям, які, як і він колись, мають алкогольну залежність. Зараз отець Ярослав очолює підкомісію “За тверезість життя” при Коломийській єпархії УГКЦ, допомагає сотням людей назавжди позбутися алкогольної залежності, йдеться у матеріалі журналістки Сабіни Ружицької для газети "Моя сповідь".
Після закінчення школи Ярослав вступив у профтехучилище, опісля працював на заводі в Івано-Франківську. Далі була служба в армії. Ярослав Стеф’юк опинився у військовій частині казахського міста Семипалатинська, де відбувалися ядерні випробування. На службі вже “по-дорослому” спробував алкоголь, бо відслуживши 1,5 роки, став “дєдом”. І дєди не могли не пити. Після армії хотів поступати в духовну семінарію, але повернувся додому восени, і здавати документи було запізно.Тоді Ярослав влаштувався на роботу провідником. За його словами, на залізниці пили всі і багато:
“Ще перед рейсом я випивав 100-200 грам з провідниками, які мені передавали зміну. Це було так звично, наче сказати “Добрий день” або “Привіт”. Не випити з напарниками означало, що ти або хворий, а таким на залізниці не місце, або ти не поважаєш колег. Останнє значно гірше, аніж хвороба”.
Після прийому зміни потяг тягнули в Чернівці на екіпірування. Приходили електрики, сантехніки, пожежні, слюсарі, оглядали вагон, і опісля пили з провідниками.
“Коли провідник — господар вагону — не пригостив робітників, то перед наступним рейсом у вагоні “могли знайти чимало неполадок” та не пустити в поїздку”, — розповідає отець Ярослав.
Так молодий чоловік почав перехиляти чарку щодня. Життя було сповнене пригод, цікавих знайомств і про свою мрію стати священником Ярослав забув.
“Але Бог про мене не забув. Одного разу, коли я добряче “піддатий” повертався додому, то поглянув у бік сільської церкви. Одразу згадав про свою дитячу мірю — служити Господу. І я собі подумав: якби так сталося, аби я без жодного вступу, довгого навчання в семінарії, почав одразу служити в церкві, то тоді би я точно присвятив своє життя Богові. Не повірите! Моє бажання здійснилося”, — зізнається отець Ярослав.
Товариш-провідник з Буковини, брат якого був священиком новоствореної Української православної церкви Київського патріархату, запропонував Ярославу поїхати до столиці. 27-річний молодик як і хотів, без навчання в семінарії почав допомагати священикам у Володимирському соборі, головному храмі УПЦ КП. Через три місяці його висвятили на священника. Удень чоловік служив, уночі вчився, спав по 3-5 годин, був виснажений, але навіть не згадував про алкоголь. Згодом нововисвячений служитель вступив на заочний відділ семінарії, перевіз у Київ дружину з донькою, почав служити у Покровському храмі Солом’янського району.
Отець Ярослав каже, що він роздвоївся: на Літургію приходив тверезим і натщесерце, зате після Служби Божої щодня хотів випити. При цьому завжди себе виправдовував, що може залишити спиртне будь-коли. Усе змінилося, коли Ярослав повернувся додому. На Прикарпатті отець перейшов до греко-католицької церкви. Почав ще більше заглядати в чарку. Люди з осудом дивилися на п’яного служителя. Чоловік збайдужів до всього, і думав лише про те, аби якнайшвидше відслужити Літургію і випити. Тоді священник пішов до єпископа, сказав, що недостойний служити Богові.
У 2008-ому, після чергового похмілля отець Ярослав відчув, що все тіло затерпає, німіє, він не міг відкрити очі. Змучений та хворий почав чекати або смерті або огиди до спиртного.
“Я не міг собі знайти в хаті місця, і, раптом, знайшов пляшечку парфумів, яку розбив голіруч, а духи вилив у склянку та залпом випив — і так мені стало добре, ніби я Бога зі святими побачив. Та вже за секунду рай перетворився у пекло, бо я не зумів витримати і кількох годин без алкоголю. Тоді впав на коліна і, думаю, нелюдським голосом закричав: “Господи, рятуй мене, я не хочу пити, але п’ю. Знаю, що Ти — Всемогутній, звільни мене від цієї біди!”, — зі сльозами згадує отець Стеф’юк.
Далі він впав знесилений і заснув. Проспав два дні. Прокинувся спітнілий, змучений і одразу захотів їсти. З’їв шматок хліба, яєшню, але випити горілки не хотілося. Пішов до матері і сказав, що Бог його зцілив. Жінка звісно, не повірила, та коли побачила, що син не п’є, не тямилася від щастя. Згодом він поїхав у єпархію, сказав, що хоче повернутися до служіння в церкві. На щастя, чоловіка ніхто не осуджував та його радо прийняли.
Одного вечора після молитов отець Ярослав вирішив допомагати людям, які, як і він колись, мають алкогольну залежність.
“Зараз у приміщенні місцевого “Карітасу” я щотижня зустрічаюся із залежними людьми та з їхніми родичами. Як допомагаю? Точно сказати не можу, бо кожен випадок залежності — індивідуальний. Комусь треба почати з розбору дитячих травм, бо пили ще чийсь дідусь чи батько, хтось почав випивати через фінансові проблеми, непорозуміння в родині, втрату роботи, розлучення, несприйняття друзів; хтось через те, що в нього забагато грошей, або компанія випивох", — розповідає отець Стеф’юк.
Після розмов та молитов отця Ярослава покинули назавжди пити більше 300 осіб.
