Цивілізація до Гуцульщини добирається не так швидко, тому вдається краще зберегти звичаї і традиції Цими зимовими днями до Івано-Франківщини традиційно великий наплив туристів. Крім принад засніжених Карпат, ваблять місцеві звичаї і традиції. А зокрема — різдвяно-новорічні особливості. Тут, у високогір’ї, вони збереглися, мабуть, з язичницьких часів, інформують "Вікна" з посиланням на "Голос України"
Береза з дзвіночком
Помандруємо й ми на Прикарпаття. Спочатку зупинимося в мальовничому місті Яремчі. Колядувати тут люблять. Навіть міський голова Василь Онутчак ходить із партією. Так тут називають гурти, щоб на Різдвяні свята встигнути обійти всіх господарів. Міський очільник розповідає:
«7 січня, першого дня Різдва, священик роздає в церкві дзвіночки «березам» — керівникам партій. Голосним звуком гурти сповіщають про свій прихід господарів. Прославляють новонародженого Христа традиційними колядками та старовинними гуцульськими колєдами. Виконання однієї може затягнутися й на півгодини. Ґазди запрошують до хати, гостять, обдаровують. «Берези» весь прихід ретельно фіксують та на Старий Новий рік традиційно збираються у храмі й виголошують списки пожертв»
Василь Онутчак знає тих колєд безліч, бо передаються із діда-прадіда. Одна з них — «Славен, Боже». Як і всі гуцульські пісноспіви, вона небагата на мелодію, натомість глибока за змістом:
Ой, у ліску-ліску
на жовтім піску
Славен ‘єс, Боже.
Росте деревце,
тонке, високе.
Славен ‘єс, Боже...
Так може бути й 50 куплетів: переповідають у них біблійні історії, славлять Бога, вітають господарів. Кожному колядують по-іншому: дітям, вдовам, поважним ґаздам та ґаздиням. Бажають, щоб були «золоті ворота, срібні подвір’я, ні мла, ні вражда, ні вода на двір не лягла». І в кожному домі знають, що приповісти. А ще тут трембітами сповіщають народження Христа. Велично й святково.
На щастя, цивілізація сюди добирається повільно
Василь Онутчак розповідає, що колядувати залюбки ходять і туристи. Приміром, у приватній садибі «Полонина Перці» у найвисокогірнішому селі Яремчанської міськради Яблуниця активно популяризують гуцульські традиції. Записують у старожилів спогади, колядки, зібрали багатий етнографічний матеріал. Одягають туристів у традиційну «вберю» (одяг): капчурі, холошні, кептарі, сардаки, сорочки, запаски, чільця та хустки, чоловічі крисані, шапки-рогачки, петики — верхню вовняну куртку-накидку, підперезану чересом. Етнограф садиби «Полонина Перці» Анна Іванишин розповідає:
«Ми зібрали сорочки, яким понад сто років. Від них особлива енергетика, бо з льону. Та й кожна вишивальниця під час роботи неодмінно молилася, щоб уберегти власника ноші (одягу) від якоїсь напасті. Так само не переносили колись один в один візерунки, щоб не перебрати на себе прокляття чийогось роду. Такі вироби несли захисну функцію, отож і нині в таких сорочках комфортно».
Так само — символи Святвечора:
За віконцем
свищ-мороз тріщить,
А в покої прибран житній сніп стоїть.
Тут, у горах, гуцули жили ізольовано, тож автентика досі збережена. Навіть язичництво. Приміром, ялинки не прийнято рубати, бо то живий організм. Натомість на свята павуки та піраміди із соломи — як символ Всесвіту. Вважалося, що вони вбирали в себе погану енергетику. Продовжуючи оповідь співрозмовниця каже:
«Щоб не дати пропасти цьому надбанню, ми скуповуємо покинуті гуцульські хати. Яблуниця особлива ще й тим, що тут ще за Австро-Угорської імперії проклали дорогу. Нині це автошлях Мукачево—Львів, а старожили досі величають його «цісарським». Неподалік — знаменитий Яблуницький перевал, далі вже Закарпаття. Що вище в гори — то більше збереглися сліди язичництва»
Цивілізація до Гуцульщини добиралася повільно, тож горяни давали собі раду самотужки, вміли лікувати травами, слухали природу. Одяг творили колоритний, барвистий, у такий спосіб задобрю-ючи богів. Бо вважали, що чистою та красивою має бути не тільки душа, а й тіло. Щоб зовнішнім виглядом викликати позитивні емоції. Можливо, тим пояснюється особливий стан перебування в Карпатах: не лише через споглядання височин та віковічних дерев, а й доброзичливого місцевого люду.
