“Улій з льну” і кутя на “молоде личко”. Ольга Івасів поділилася традиціями святкування Різдва в Завадці

Різдво — особливе свято для кожної родини і традиції сімей відрізняються залежно від місця проживання. Калушанка Ольга Івасів поділилася власними спогадами про різдвяні традиції в її рідному селі Завадка.
Переглядів: 222
Ольга Івасів каже, що досі старається дотримуватися усіх традицій, які були у її родині.

У коментарі "Вікнам"  Ольга Івасів зазначила, що готуватися до Різдва у її сім’ї починали ще з осені. Запасалися різними продуктами, якими потім обмінювалися з ріднею. Обов’язково потрібно було мати «улій з льну»:

"Пам'ятаю, як у печі всю осінь стояли екоторбинки, які поповнювалися сушеними грибами після кожного походу у ліс. Грибів було дуже багато і мама перед Різдвом роздавала по чуть-чуть до вечері всім родичам і сусідам. Натомість, вони давали меду до куті. Одним словом, хто, що мав, тим і ділився... А ще обов'язково треба було набити олії з льону, у нас казали «улій з льну» духмяний та пахучий".

Приготування до Святвечора починалося ще з ранку. Традиційно на столі мали бути 12 страв, до приготування яких долучалися всі члени родини, розповідає Ольга Івасів.

"Варився пісний біґус. Замість м’яса давали ті ж гриби, риба, вареники з бульби та капусти, а також вушка з грибів... Це все парувало і в хаті стояв аромат смачної святовечірної їжі, який можна відчути тільки у цей день...".

Були в родині й особливі традиції й ритуали, які мали певне значення. Важливо було напередодні Різдва до кінця дотримуватися посту.

"Мама зранку промивала кутю і ставила варити. Водою від куті давала мені вмиватися, щоб завжди була молода на личко. Це й зараз роблю як ритуал і традицію. Батько мав у макітрі запарити «зернята» — так називають мак у нас на Святвечір, і розтерти його макогоном у молоко.... Все тільки руками. Нам, дітям, також перепадало трохи потерти зернята, але, не дай боже, не облизувати макогін, щоб чоловік лисий не був. Їсти не можна було у цей день, бо ж піст і можна витримати один день, і ми дотримувалися цього...."

За словами Ольги Івасів, вся її сім’я напередодні Святвечора, окрім матері, яка готувала вечерю, йшла на цвинтар, щоб запалити свічки і запросити померлих до вечері. Повернувшись додому, дідо заносив до хати сіно, яке стелили під обрус та під стіл.

"Малими дітьми ми залазили під стіл і мали кудахтати, щоб неслися кури, велися квочки і було багато курчат. Це для нас дітей була ще та розвага, особливо, коли приходили родичі після вечері колядувати і лізли під стіл кудахкати разом з нами (сміється. — Авт.)".

Далі по кутах розставляли часник і всі страви на чолі з головною стравою — кутею. Головне —дочекатися першої зірки, каже калушанка:

"Пам’ятаю, як ми з братом дивилися у вікно і кричали, що з’явилася велика і яскрава зоря на небі. Вона, до речі, і цього року буде найбільша і найяскравіша саме на Святвечір, адже віра у Христове народження робить з нами чудеса".

Дочекавшись усіх членів родини, сім’я в повному складі сідала до вечері. Ложок ставили скільки, скільки сідало людей до вечері. Не забували й про померлих, які відійшли з оселі. На покутті ставили дідух, який стояв на всі свята, включно до другого Святого вечора.

Повечерявши, чекали на всіх дочок і синів, які приїжджали зі своїх домівок, на спільне повечеря. І, не зважаючи на відстань, сніги, морози — до батьків завжди приходили, бо Різдво — родинне свято, ділиться родинними звичаями Ольга Івасів.

Наступного дня, 7 січня, обов’язково всі йшли до церкви, щоб у спільній молитві прославити Ісуса, що народився у яслах. Першою колядою, яку виконував хор, був «Бог Предвічний», каже калушанка

"Коли разом з хором цю коляду співає весь народ, то душа кудись відлітає, сповнена щастя і радості від такої новини".

Обов’язково в селі мали бути вертепи, яких мало бути мінімум три. Особливо було цікаво спостерігати за грою перебраних персонажів, розповідає Ольга Івасів.

"У одному вертепі було до 15 чоловіків. Репетиції проводили увесь піст. Ладнали шопку, костюми, колядки, вчили вінчівки і сценарії. Дідько, сура, жид, смерть. Вони не знімали маски до кінця — була інтрига. Але наприкінці коляди всі знімали маски і разом з усіма співали коляду. Іноді сам ґазда, коли вертеп приходив до нього, просився перебратися за перебраного і виступав разом з вертепом, а наприкінці скидав маску. І якої радості було, коли діти впізнавали свого тата, який був переодягнений колядником. Частину заколядованих грошей кожен вертеп офірував на церкву".

За словами Ольги Івасів, на другий Святий вечір традиції повторювалися. Окрім того, діти разом з батьком брали дідух і перев’язували ним яблука і груші, щоб добре плодоносило. А ще годували всю «челядь» у стайні і все кропили свяченою хатою. Після того сідали за стіл:

" Мама давала дідові закусуванці, які пекла напередодні для того, щоб годувати всю челядь у стайні... худобу, коней, курей, всіх хто там жив... Ми малими йшли з ним як помічники, несли закусуванці і подавали дідові, щоб він її нагодував. Дід із тваринами ще розмовляв, припрошував, бажав також здоров'я на цілий рік. Після того ми з дідом верталися до хати, він брав свячену воду і кропило, виготовлене зі збіжжя і васильку, і кропив усіх у хаті, благословив добрим словом, а також всі ікони і кімнати... Після цього всі йшли молитися і аж потім сідали до столу...".

Ольга Івасів каже, що досі старається дотримуватися усіх традицій, які були в її родині.

" Зараз частково збереглися традиції та обряди. І хоч я давно живу у Калуші, а не в селі, але дотримуються всіх можливих традицій щодо страв, коляди, і люблю залізти з дітьми під стіл, щоб покудахтати (сміється. — Авт.). Тому ми повинні не лінуватися, а самі відроджувати ці традиції, щоб остаточно не загубити їх у сучасному світі і передавати їх своїм нащадкам...".