Надія Попович розповіла президенту про свою біду Згорьована мати розповіла про ситуацію, що склалася у її рідному селі Морозівка Баришівського району на Київщині, на загал чи не вперше, пише "Армія Inform".
"На день народження Дениса разом із моїм чоловіком і онуками прийшла до церкви замовити службу. Та замість співчуття й благословення почула жахливі образи. Панотець вигнав нас під паркан. Просто на дощ… Я була ладна під землю провалитися від сорому за цю людину перед дітьми", — розповідає Надія Леонідівна.
На захист її родини тоді вийшло пів села. Діти плакали і не розуміли, чому їхню родину проганяють із церкви, у якій багато років співала їхня бабця і куди вони змалку бігали як до другої домівки.
"Раніше я не розуміла різниці між патріархатами… Головне — віра в Бога. А церква — лише місце, куди можна прийти за духовним натхненням. Нині ж, коли наша родина для батюшки — вороги, бо мій син захищав Україну, я не можу навіть поставити тут за нього свічку. Мушу їхати до Києва чи сусіднього села і панахиду замовляю в іншого священника", — каже пані Надія.
Поневіряння жінки тривають уже понад пів року. Нині її родина докладає зусиль, аби побудувати в селі ще одну церкву — на ділянці, отриманій від держави за загибель сина. Так хочуть зберегти пам’ять про героїв, які склали голови за Україну.
"Мрію це зробити заради дітей. Син ростив їх чесними і порядними, яким був сам. Хочу, щоб вони й усі дітки, чиї батьки не повернулися з цієї війни, кожен міг пишатися батьком, і не боявся сказати вголос його ім’я", — каже Надія Леонідівна.
Нині, попри цькування священника й різні думки селян, Денисові синочки пишаються татком. Знають, що його іменем названа вулиця в селі, школа, де навчався. Знають, що татко — герой. Але, споглядаючи як однолітки бавляться і прогулюються парком з татусями, досі не можуть прийняти того, що його більше немає. Жінка каже, що пояснити сиротам, чому саме їхній батько віддав життя, щоб урятувати інших, дуже складно.
"Побратими розповідали, що під час ворожого штурму Денис сказав усім сховатися в укриття, а сам узяв гранатомет і пішов знешкоджувати російський БТР, який вже був за кілька метрів від бліндажа. Один раз він вистрілив — бронетранспортер зупинився, а інший постріл виконати не встиг. Ворог його випередив. Денис загинув", — розповідає мати воїна.
Денис Попович був гранатометником у складі 40-ї бригади тактичної авіації зведеного загону Повітряних Сил ЗСУ "Дика качка". Загинув 22 січня в районі Донецького аеропорту під час оборони опорного пункту "Зеніт".
Подробиці бою 22 січня після падіння ДАПу, що тривав понад 10 годин, описані в книзі "А242" під назвою "Бій 22 січня". Подвигові Дениса — бійця на позивний "Денді" — присвячений також епізод у стрічці "Зеніт".
Відважного солдата, який вступив у нерівний двобій і врятував майже 50 бійців, великокаліберна куля вразила просто в обличчя. Привезли воїна в закритій труні.
Нині, попри цькування священника й різні думки селян, Денисові синочки пишаються татком
Під час поминальних урочистостей до п’ятої річниці вшанування загиблих захисників ДАПу в столиці мати героя Надія Попович була однією з тих, для кого цей день — не просто ще одна можливість згадати полеглих на війні героїв, а час найбільшого у світі болю і горя від втрати рідної дитини. Зустрівшись з президентом Володимиром Зеленським, який приїхав теж покласти квіти до "Дзвону пам’яті" та підтримати родини загиблих, вона не витримала і розповіла йому про свою біду. Президент записав її дані, тож жінка сподівається на вирішення цієї непересічної ситуації.
