Дарія Гусяк стала однією із зв’язкових Романа Шухевича, організувала для нього хату-криївку в селі Грімне на Львів Народилася вона 4 лютого 1924 року у місті Трускавець на Львівщині. Закінчила українську народну школу та Дрогобицьку торгівельну гімназію. У 1948 році вступила до ОУН. Мала псевдо “Дарка”, “Нуся”. Стала однією із зв’язкових Романа Шухевича, організувала для нього хату-криївку в селі Грімне на Львівщині, йдеться на сайті "Локальна історія".
Дарія Гусяк була заарештована 2 березня 1950 року. Слідство тривало два роки — у львівській та київських тюрмах. Засуджена за ст. 54 — “зрада Батьківщини” — до 25 років тюремного ув’язнення. Відбувала покарання в тюрмах Верхньоуральська та Володимира, згодом була відправлена в село Барашево (Мордовія). Звільнена у березні 1975 року. В Західну Україну змогла повернутись лише в 1995 році. Мешкає у Львові.
Як це — стати зв’язковою
"Роман Різняк, мій двоюрідний брат, у підпіллі був відомий як “Макомацький”. Загинув у 1948 році. Ми з ним в Трускавці по сусідству жили, крім того, то була родина. Можна сказати, що ми виховувалися в одній хаті. Він, між іншим, мав молодшого брата, який був у Юнацтві ОУН. Роман страшно любив ліс. Постійно ходив туди, знаходив то комахи, то звірятка, то гадюки ловив і бігав з ними за дівчатами, лякаючи їх. То так майже щодня було, й постійно тягнув мене за собою. Роман умів наслідувати різних птахів, а пізніше це у підпіллі пригодилося — як зустрічалися якісь дві групи, то пташиними звуками давали знати про себе. Тож як прийшла пора боротися, то це Романові було дуже близьким, до його натури, вдачі. Він дотримувався конспірації і нічого зайвого не говорив. Але я все зрозуміла з його контактів, бо часто зв’язувала його з різними людьми. Наприклад, з Олею Ільків (зв’язкова, псевдо “Роксоляна”, — ред.), Мартою Пашківською (зв’язкова, псевдо “Мартуня”, — ред.), письменницею Богданою Світлик (зв’язкова, псевдо “Світлана”, — ред.). Остання приходила до мене, бо мала якісь справи з Романом. І я їм допомагала з тими зустрічами. Завше їх контактувала. Часом приходили вдвох, часом утрьох. Було раз таке, що я Ромка переховувала, коли проходив фронт, а потім він почав шукати зв’язки з УПА і відтоді був там".
Зашифроване життя
"Ранньою весною 1947-го року прийшла Оля Ільків і я їй розповіла, що до нас приходили кагебісти, мабуть, мене арештували б, якби застали вдома. Наступного разу, коли Оля прийшла, то вони вже з Катрусею Зарицькою (зв’язкова, псевдо “Монета”, — ред.) і Любомиром Полюгою (особистий охоронець Романа Шухевича, псевдо “Богдан”, — ред.) організували підпільну хату у Княгиничах. І запропонували мені разом з мамою (Марією Гусяк, — ред.) піти в підпілля, організувати іншу хату. Ми згодилися і почали готуватися в дорогу.
Домовилися зустрітися у Стрию. Там вже була Оля із Катрусею. Оля вела перемовини та давала кошти на витрати. Але ми самі мали вирішити, куди поїхати і де знайти хату для провідника. Нам сказали бути обережними, коли приходимо до якогось села чи містечка, оскільки на руках мали фіктивні документи — переселенців з Польщі.
Ми з мамою були, як і в житті, донька з матір’ю — Марія та Дарія, а Марта Пашківська, за легендою, — племінницею, яку мама прийняла до своєї родини. Ми недовго шукали потрібну хату: хтось порадив піти в село Грімне Комарнянського району. Йдемо — бачимо плебанію, занедбаний будинок, одна частина якого без вікон, а в іншій мешкав священик з дружиною, донькою і сином. Цікаві люди. Він, між іншим, був східняком і втік на Галичину, щоби його не переслідували. Ми запитали про вільну частину будинку в сільраді — голова і священик дали дозвіл. Так ми осіли в Грімному.
Зазвичай сиділи на кухні й спали там же, бо була вже зима. Першими до нас навідалися хлопці-охоронці, які зробили криївку. Ми землю допомагали виносити і розсівати по полю, бо якби все взяли і скинули на купу, то хтось би звернув увагу. Для конспірації ми видавали себе за кравчинь: люди приносили нам шиття, а ми приймали, щоби показати, що ми, як і всі, працюємо, аби ні в кого не виникало підозр".
Зустріти самого Шухевича
"Я знала, хто це, хоча не повинна була знати. Того вимагала конспірація. Пригадую, як вночі привели його. Спочатку він привітався зі всіма, а вдень прийшов знайомитися. Найбільше говорив з мамою. Вони мали спільних знайомих. Шухевич випитував про трускавецьких оунівців, а мама добре знала і Дмитра Данилишина, і Василя Біласа.
Провідник часто був без всякої охорони. Страшно товариський чоловік. Але на той час вже арештували багатьох знайомих серед духовенства й не тільки, Катруся була арештована, Любомир Полюга. І Шухевич був зажурений через це, але з мамою розмовляв. Він був у Грімному кілька днів: зле почувався, серце почало шаліти, й потім був у Львові, лікувався. Там ним опікувалася Галина Дидик (довірена особа Романа Шухевича, псевдо “Анна”, — ред.).
Та й ми після того в Грімному довго не були. Якось до нас без стуку зайшов дільничний, а чому так сталося – не так давно дізналися. Одна вчителька попросила про це. Спершу міліціонер пішов до священика, а від нього — до нас, без попередження. Озброєні охоронці “Левко” й “Зенко” (Михайло Заєць, охоронець Романа Шухевича, — ред.) почали ховатися, та не встигли… Зчинилася стрілянина — хлопці мусіли стріляти, поранили дільничного, а він утік через вікно. За ним “Зенко” вискочив і сховався за ґанок, бо міліціонер стріляв ще з автомата по вікнах. Але “Зенко” його вбив. Тоді ми всі вийшли з хати — все лишили, навіть двері відкритими. Пішли на поле, ближче до лісу. Дивимося: дядько на санях вивозить гній, хлопці йому допомогли, всі стали на сани – і чимшвидше до лісу".
Родина Дарії Гусяк на спецпоселенні. Зліва направо: сестра Олександра Чайковська, племінниця Ірина, мама Марія, Якутська АРСР, 1960-ті рр.
"У лісі хлопці попрощалися. Уже смеркало. Вони пішли до своїх друзів, а ми зайшли в якесь село і попросилися на ніч до священика. Спати не могли — хвилювалися. Хата, в яку попросилися, була біля самої сільської ради, щомиті міг хтось подзвонити – й кінець. Уранці встали, солому зібрали і пішли до гостинця на Львів. Після війни багато їхало військових, і так приїхали до Львова.
Вже там зустрілася з Шухевичем і все йому розповіла. Галина Дидик влаштувала маму як домогосподарку в родину священика… Але так сталося, що її арештували ще до мого ув’язнення. Я ж ховалася у Львові, на нелегальних квартирах. Ще одну хату організувала, та зазнала невдачі. Власник мав довгий язик. Ми з ним офіційно одружилися задля конспірації, домовилися, коли він надумає женитися, то ми оплатимо йому розлучення. Та він про це розповів одній жінці-сусідці, що теж мала криївку. Сусідка повідомила – і я мусіла покинути те місце.
Два роки була на підпільній квартирі в селі Білогорща. Навчилася виготовляти фіктивні документи, робила як мокрі, так і сухі печатки. Зробила і собі паспорт, і Галині, а провідникові “Зенко” виготовив. Було таке: за дорученням одного разу полетіла в Москву на розвідку, потім ще до Києва та Полтави літала".
Останнє завдання від Провідника
"Одного разу поблизу хати, де я часто бувала, помітила двох типів. Приходжу до Білогорщі і кажу: “Друже-провіднику, за мною по п’ятах ходять. Дуже підозріло все, виглядає, що вони чекали там на мене”. І він каже: “Ідіть на зустріч і виїжджайте звідси”. Я мала дві зустрічі відбути.
Перша зустріч відбулася з однією жінкою, яка, мабуть, приїхала з заслання, і вона мала розповісти, які там умови засланців в Сибіру. Ну і взагалі якусь цікаву інформацію мала передати. Зустрілися — вона все дуже випитувала про підпілля. І я вже з нею завершила розмову і кажу, що маю йти на ще одну зустріч. А вона: “З вами так цікаво говорити, я ще б щось розповіла чи почула б щось від вас”… Не знаю, може, вона не розуміла, що таке конспірація. І я тоді кажу: “Знаєте, ходімо…”. Пішли ми на Галицьку площу до кінотеатру. Там якраз ішов фільм про Галана. Сидимо, і я зауважую одну парочку, так не дуже близько, але сидить. І я вже зрозуміла, що то серйозне стеження за мною… Але таки йду на другу зустріч, і така вона мені підозріла. Та жінка була завербованою і видала мене.
Я розуміла, що треба десь утікати. На площі Ринок сіла на трамвай номер два, але до пункту призначення не доїхала, зійшла біля Політехнічного інституту. Мала передати Галині (Дидик, — ред.) інформацію, але боялася підставити її. Вийшла, оглядаюся, хто ж виходить з трамвая — нібито нікого підозрілого не було. Йду в першу-ліпшу вулицю направо. Пройшла десять метрів, аж тоді почула тихенький тупіт. Вони мали якесь таке м’яке взуття, можливо, спортивне. Вони, видно, так спеціально взулися, щоби тихо підійти. Я — за пістолет, а мені руки як викрутили і до машини потягнули. Повезли в управління НКВД, на вулицю Дзержинського (тепер — вул. Вітовського, —ред. ). Там мене роздягнули, дали якийсь свій одяг, моє все забрали, зачався допит на управлінні".
Не зрадити себе і своїх
"То десь тривало кілька годин, і як вони мене привезли на Лонцького, то видно, вже було по дванадцятій годині, і тому вони пишуть, шо вони мене третього арештували, а не другого березня 1950 року. Там уже почався інтенсивний такий допит, і випробували все, шо могли, і тоді на кінець, видно, там радилися як, шо.
Били маму, щоби я заговорила, але я тоді нічого не сказала. А пізніше багато мали документів про мене — дві папки від тих, хто був заарештований до мене. Раз били, мама кричала і я чула ті звуки, потім в мене галюцинації були. Потім приводили, потім ше раз били за такою тонкою стіною, що все було чути — кожен удар. Потім ще раз водили і ще раз били, я навіть і не розуміла, для чого вони так роблять. Мама якось прийшла і говорить: “Чому, Дарцю, нічого не говориш?”… А я кажу: “Та шо вже тепер говорити?” І вони припинили бити, бо побачили, що я не заговорю… Ой, то страшне, не хочеться і згадувати".
25 років випробувань
"Присудили найбільший термін — 25 років тюремного ув’язнення. Сиділа переважно у Володимирі, під Москвою. Спершу до Верхньоуральська повезли, але потім ту тюрму розформували, зробили лише для “битовиків”, а політичних ув’язнених направили у Володимир.
Я спочатку з Галиною сиділа, потім ми перестукувалися з Катрусею, потім разом з Олею якийсь час сиділа. А потім всіх чотирьох нас у одній камері тримали, бо взагалі жінок там не лишилося. Ще, правду кажучи, сиділа одна східнячка – Варвара Петрусенко.
У Володимир потрапив і наш мовознавець Святослав Караванський. Ми з ним листувалися, і коли він дізнався про наш термін, то написав записку до московських дисидентів. До нього жінка приїжджала на побачення, і він їй таємно передав. А то був такий час, коли була суджена комуністка Анджела Девіс, яку спершу засудили до розстрілу, а потім замінили на 25 років тюремного ув’язнення. Комуністи усього світу зачали критикувати американське правосуддя за таку жорстокість, що жінку на такі терміни засудили. Тож коли Караванський дізнався від нас, що у нас такі ж терміни, то написав. Вийшла та інформація у якомусь журналі у Франції, тим зацікавилися самі комуністи і зачали писати листи до Москви, чи то правда. Їх бомбардували тими листами – і вони мусіли з нами щось робити, боялися в тюрмі тримати, щоб якась комісія не приїхала і не виявила нас. Тоді вони через суд замінили арешт нашого тюремного терміну на табірний.
Відправили нас у Барашево, Мордовію. На території лікарні були збудовані карцери, які переробили на житловий будинок. Туди потім приходили нові люди з волі. Перша приїхала Ніна Караванська (Строката), бо їх впіймали на тих записках. Привезли Ірину Калинець, Стефанію Шабатуру, Ірину Сеник. Але то вже було у 69-му році. Мені залишилося близько п’яти років, а Катрусі — 2,5 роки.
Ми з дисидентами мали цікаве життя. Я відсиділа всі 25 років. Мені зменшили термін на 2,5 роки, але я відмовилася. Відбула до кінця. Думала, як я 23 роки відсиділа, то ще два відсиджу".
(Не)Воля
Нас не пускали на Галичину. Катруся спершу мала бути на Вінниччині, але потім попросилася – і її перевели на Хмельниччину, у Волочиськ. Родина допомогла їй купити півхати. Мене Катруся відразу до себе запросила жити. Вона писала до мене, ми листувалися з нею, і я поїхала до неї.
Два літа поспіль приїжджав до нас Іван Світличний з дружиною. У Волочиську було лікувальне джерело, яке впадало до Збруча, то друзі приїздили по цілющу воду. Потім кагебісти довідалися про це і машину бетону кинули в ту криницю – і більше там вода не текла.
Я ледве знайшла роботу в швейній майстерні: туди ніхто не хотів йти, мало платили. Там працювала до пенсійного віку. Катруся померла у 1986 році. І я ше якийсь час там була. Потім міська рада ухвалила на сесії надати мені житло. То десь було у 95-му році. А до того — у 1991 році, за рішенням Верховної Ради, дали мені мінімальну соціальну пенсію… Знаєте, я ніколи не жаліла про те, чим займалася. Навіть думки такої не припускала. Я ж могла… Я навіть тепер розумію, що якби написала покаянну заяву, я би того ж дня була на волі. Але того навіть на думці не було…"
