ВІЛ точно не передається через підтримку, обійми і посмішку — Іванна Гусениця

За словами калуської психологині Іванни Гусениці, на даний час Україна посідає одне з перших місць у Східній Європі за швидкістю поширення інфекції.
Переглядів: 804
Ілюстрація. Інфікованим можуть виявитися різні люди, зокрема й ті, з якими ми щодня спілкуємося і які не викликають жодн

Щоденно інфікуються 50 людей, 24 — діагноз СНІД, 9 — помирає. При лікуванні цей показник зменшується до 0 — 2 %. Зараз в Україні приблизно 200 000 інфікованих, з них проходить лікування приблизно 80 000.

Лікарі стверджують, що все менше людей інфікуються через голку, адже 51% інфікування відбувається статевим шляхом. Проте існують й інші методи зараження, наголошує Іванна Гусениця:

"Інфікуватись можна в кабінеті стоматолога чи роблячи манікюр. Тому не соромтеся запитати фахівця про стерильність інструментів".

Психологиня каже, що за часів СССР про ВІЛ-інфікованих сформувався образ як про асоціальних, аморальних людей, які живуть у підвалах і ведуть незрозумілий спосіб життя. Проте за зовнішніми ознаками неможливо відрізнити ВІЛ-позитивну людину від інших. Інфікованим можуть виявитися різні люди, зокрема й ті, з якими ми щодня спілкуємося і які не викликають жодної візуальної підозри.

Іванна Гусениця зауважує, що в нашому суспільстві багато табу, стереотипів, обмежень. Розуміння суспільства дає можливість жити гідно. У самих ВІЛ- інфікованих та їхніх сімей триває перебудова сімейного статуту. Когось із друзів і близьких, родичів втрачають, із кимось — перестають спілкуватися. Усе через незнання, стереотипи, страх.

За словами психологині, ВІЛ точно не передається через розуміння, підтримку, хороше слово, обійми, посмішку:

"Звичайно, ВІЛ — це великі переживання. Легко сказати: «Прийми і живи далі». Діагноз «ВІЛ» , як і онкологія, як і втрата когось близького, — це горе. Це втрата здорового способу життя. І втрату здорового способу життя ми оплакуємо, як і втрату когось близького. Життя поділяється на "до" і "після"".

Психологиня розповіла про етапи і психологічні реакції людини, яка дізнається про діагноз.

Етап 1. Криза. Найчастіше — емоційний шок. Ми реагуємо по-різному. Хтось ціпеніє, мовчання, розпач, відчай, відсторонення: «це сон», «це не правда», «це помилка», «чому, за що, звідки?»...

Самоцінність, самооцінка падають. Людина розгублена, може здаватися глухою. Може завдати шкоди собі чи комусь іншому.

Людина може почати вживати алкоголь, так би мовити, добиває себе. Може йти з дому. Варто звернутися до фахівця ( психолога), який надасть підтримку і самому хворому, і його близькому оточенню.

Етап 2. Адаптація. Спостерігаються депресія, тривожність, злість, суїцидальні думки. І це нормальна реакція. Не критикуйте себе за це. Людина стомлена, виснажена. Суїцид тут бачиться як вихід із ситуації. І на цьому етапі можуть відокремитися від сім'ї чи попросити рідних піти. Хворі на Віл із стурбованістю ставляться до свого здоров'я. Їх долають почуття горя, провини, що не зберегли себе для близьких. Особливо, якщо ми несемо за когось відповідальність.

Психолог на цьому етапі допомагає в перебудові соціальних зв'язків, мотивує на подальше життя.

Етап 3. Прийняття. Починається відновлення соціальних зв'язків. Уже з'явилося нове оточення, однодумці, люди, які мають подібні проблеми. Змінюється ставлення до тебе, до ситуації в цілому. Прагнення діяти. Бути корисним. Психолог у цьому випадку стимулює і зміцнює досягнуті зміни.

Етап 4. Планування на майбутнє. Ми не знаємо, скільки років нам відведено. Не знаємо, скільки часу ми проведемо поруч з рідними. Можливо, і до 110 років. Та щоб уникнути тривоги, якихось побоювань і страхів, можна скласти плани на майбутнє. Добре, щоб партнер, якщо він є, брав у цьому участь.

Варто обговорити якісь побутові моменти, скласти список, до кого можна звертатися за допомогою, сплати кредитів, освітою дітей, вирішення житлових чи інших проблем. Це дуже індивідуально — все залежить від сімейної ситуації.

Психологиня зізналася, що підготувати інформацію допоміг їй товариш, який живе з діагнозом «ВІЛ»:

"Він каже, що вкрай важливо чути "ти не один", "ти не винен", "ти потрібний", "ми тебе любимо", "ти впораєшся", "ми поруч".

Іванна Гусениця наголосила, що смерті не варто боятися.

"Це не найстрашніше, що може статися з нами. Значно страшніше перестати боротися за життя, втратити віру. Втратити підтримку. Бережіть себе і оточуючих".