Отець Анатолій активно душпастирював у підпіллі, чим й підписав смертний вирок собі та дружині Анатолій Гургула народився у селі Томашівці в священничій родині (з якої вийшло 10 священиків) 1905 року. Ірина Гургула (Дубак) народилася 1908 року в селі Бурканів на Тернопільщині, працювала вчителькою української та німецької мови, інформують "Вікна" з посиланням на "Календар українця".
Анатолій Гургула закінчив Львівську богословську академію, хіротонізований на священика Митрополитом Андреєм Шептицьким (1932), душпастирював на Тернопільщині, Львівщині, а в роки війни отримав парафію у Томашівцях. У 1950 році за відмову перейти на московське православ'я дружину засуджено на 10 років концтаборів, а о. Анатолія запроторено у Львівську психіатричну лікарню, де після ін’єкції ефіру в стегно його зробили інвалідом.
Син священника Іван Гургула пригадує:
"Коли я в грудні 1979 року відвідав батьків, тато жалівся мені, що отримує в листах погрози і залякування, аби припинив як греко-католицький священик релігійну діяльність, яка ворожа радянській ідеології. А якщо не припинить, то влада вживе рішучих заходів".
Після звільнення о. Анатолій активно душпастирював у підпіллі, чим й підписав смертний вирок собі та дружині. На похорон прийшло понад 5 тисяч людей з усієї округи, що видавалось неймовірним в часи тоталітарного режиму. Існують свідчення, що перед підпалом отець був жорстоко катований.
"Тато з мамою жили в шпихлірі, переробленому під житло. В одній кімнатці та кухонці у неділю збиралися на відправу вірні. Приходили таємно, поодинці, через городи збоку річки. Кожної неділі і свята отець відправляв Службу Божу для людей, а кожного дня — для себе з дружиною. Хрестив дітей, сповідав, учив релігії, виголошував короткі, але повчальні проповіді. Тато був великим шанувальником вервиці, відмовляючи її у довгі від безсоння ночі, і це підтримувало його", — розповідає син священика Володимир Гургула.