Калушанка Поліна Овсянова є однією із найактивніших слухачок Університету третього віку. У свої 82 жінка займається фітнесом, освоїла комп’ютерну грамотність, соціальні мережі, а також із задоволенням читає наукові видання з фізики. У пенсіонерки багато життєвої енергії і, не зважаючи на поважний вік, їй досі цікаво пізнавати і навчатися чогось нового. У її житті Університет третього віку відіграє важливу роль, адже допомагає рятуватися від нудьги, самотності та болячок.
Про те, як проходять будні жінки, що найбільше її обурює в соцмережах, чому в Університеті третього віку немає чоловіків, звідки брати мотивацію та природну силу в поважному віці, в інтерв’ю «Вікнам» розповіла калушанка, психологиня за освітою Поліна Овсянова.
За темпераментом калушанка вважає себе сангвініком. Каже, що рухлива й енергійна. Тому майже всі будні Поліни Овсянової зайняті фізкультурою. Заняття проходять безкоштовно для слухачів Університету третього віку в палаці культури «Мінерал» чотири рази на тиждень з двома тренерами. По середах зазвичай відбувається інтелектуальне навчання. Прийшовши із занять, Поліна Василівна займається хатньою роботою, яку виконує сама. Діти й онуки проживають далеко за межами Калуша.
Вступити до лав Університету третього віку її підштовхнула любов до пізнання чогось нового. Саме ця складова дає жінці життєву енергію й мотивацію.
— Коли я готувала одну із лекцій для Університету, то мені натрапили на очі такі слова італійського поета Франческо Петрарки: «Найкраще, що людині дає щастя — це можливість пізнання». Я була здивована, що він, романтик за своїм характером, зробив такий висновок. Проте він усе ж таки правий.
На думку Поліни Овсянової, якщо людина буде прагнути пізнавати, тоді вона не буде детально аналізувати свої почуття, переживання, що часто негативно впливає на здоров’я:
— Коли людина хоче багато знати, вона не буде занадто «порпатися» в собі. Вона буде спостерігати за природою, спілкуватися, читати книжку, дивитися фільм і робити все, щоб вийти зі замкнутості. Коли немає зацікавленості ні в чому, а є лише вузьке коло інтересів, то це біда. Людині з дитинства потрібно розвивати любов до життя і до знань.
Поважна калушанка розповідає, що не потрібно боятися бути відкритим і сміливим. Саме цих рис, на її думку, не вистачає слухачам Університету третього віку.
— Вони дуже замкнуті, бояться. Одного разу перед лекцією «Духовний світ людини і свідомість» я кожному роздала запитання, щоб слухачі ознайомилися й висловили свої думки, виходячи із свого життєвого досвіду. Опісля я хотіла почути, в кого яка точка зору з певної теми. Але люди соромилися говорити, закривалися в собі. Але коли приватно розмовляєш з людиною, то зовсім по-іншому. Насправді, кожен такий цікавий, нехай та жінка чи чоловік мають скромну освіту або й не мають її. Але ці люди цікаві, бо вони мають досвід, прожили чималий відрізок життя.
В Університеті третього віку навчаються лише жінки, хоча раніше на заняття ходили й декілька чоловіків. Причина — відсутність мотивації, вважає поважна калушанка.
— Чоловіки менше бережуть себе, не хочуть рухатися, зловживають курінням, алкоголем. Жінки швидше знайдуть мотивацію, бо хитріші (сміється. — Авт.), зате чоловіки — щиріші.
Щороку керівник Університету третього віку Світлана Горлатова цікавиться у слухачок, щоб вони хотіли запланувати на наступний рік. Поважні калушанки часто бувають у виставковій залі, їздять на екскурсії, беруть участь у майстер-класах, заняттях із хенд-мейду. Поліна Овсянова часто полюбляє готувати цікаві лекції на теми психології.
— Я готувала цікаві матеріали з власної бібліотеки про працю головного мозку, свідомість, мислення, мову, пам’ять. Здається, навіщо нам це, людям старшого віку? Але скажу так, що ми всі бабусі і в нас є внучки, і якщо мами зроблять помилку, то бабуся багато що зможе виправити.
Розповіла жінка і про те, чим любить займатися у житті у вільний від Університету час. Трудотерапією і психотерапією Поліна Овсянова вважає своє захоплення в’язати. Полюбляє калушанка читати і різноманітну літературу, з якої виписує в окремі зошити цікаві вислови. Каже, що в минуле відійшли для неї книги про любов і детективи. Надає перевагу українським авторам. Одним із улюблених є Василь Шкляр:
— Люблю історичні, природничі книги, життєву художню літературу. Раніше читала детективну літературу. Зараз вона мене дратує, бо бачу дуже багато вбивств.
Калушанка зізналася, що має багато літератури, яка залишилася після вітчима її покійного чоловіка, який був за походженням дворянином і товаришував із дядьком Лесі Українки — Юрієм Косачем. Він залишив багато книг про подорожі в Африку, Північний полюс, Антарктиду.
Пенсіонерка каже, що зараз читає наукову літературу з фізики:
— Мій колишній сусід був фізиком і хотів викинути свої книги. Я як це побачила, то сказала: давайте все це мені! Я із задоволенням та цікавістю читаю про мінерали, кристали і глибини землі. За часів моєї глибокої молодості дуже любила фізику.
Як і кожна сучасна людина, Поліна Овсянова проводить час у Інтернеті, зокрема у Фейсбуці, Ютубі. Зізналася, що у Фейсбуці проводить мінімально часу, адже не розуміє агресивну позицію людей.
— Агресивність дуже велика, а, окрім того, дуже багато нецензурщини. Упевнена, що це не від надміру патріотизму. Я намагалася закликати не робити цього, писала, чому це шкідливо навіть для здоров’я. Поки що людей важко в чомусь переконати.
У Ютубі 82-річна калушанка дивиться цікаві програми про відомих і маловідомих постатей літератури та мистецтва, навчальні відео з рукоділля і шукає слова до багатьох пісень-романсів, адже іноді любить поспівати.
Пенсіонерка вважає себе віруючою людиною, тому старається відвідувати храм:
— Я вірю, що немає жодної системи без керівництва, навіть у самому організмі. Кровоносна, дихальні системи, всі вони мають центри управління. Так само у Всесвіті, у космосі. Є творець, в якого я вірю. Це, очевидно, якась потужна енергія, яка нам недоступна.
Жінка каже, що для неї більше значення відіграє віра, аніж релігія.
— Моя віра — це контроль совісті. Мені важливо, щоб я собі довіряла, щоб не допускала аморальних вчинків, щоб не дозволяла собі нікого скривдити, ані образити ближнього.
Ірина КМІТЬ, журналістка