Ілюстрація. Готова паска сягала півтора метра довжини | Фото: Юрій Атаманюк Раціон галицького інтелігента відзначався широким асортиментом солодкої випічки, варення, мармеладу, які подавали до кави з вершками або чаю. Особливо вирізнялися святкові столи — великою кількістю солодощів із використанням горіхів. Господині пекли різноманітні торти, наприклад, "пішінґер", тобто вафельний торт, і так званий "торт Захера", послуговуючись при цьому кулінарними книгами, пише “Репортер”.
Під час календарних свят, особливо на Великдень, галицька інтелігенція дотримувалася традиційної народної кухні. Правда, більш заможні представники цієї верстви покращували якість страв за рахунок різних спецій, приправ, соусів і підливок. Іноді приготування таких страв вимагало значних коштів. Це стосується особливо великоднього печива (так званих "баб" і пасок), для яких, згідно з рецептурою, потрібно було 100, а то й більше яєць.
Цілий ритуал приготування великодньої випічки детально описала українська поетеса, прозаїк, перекладач, автор пісні "Чом, чом, чом, земле моя…" Костянтина Малицька (1872-1947) у статті-спогаді "За добрих, давніх часів", написаній на автобіографічному матеріалі. Зі слів її тітки, яка, як і авторка, походила зі старої священичої родини, "добра Великодня баба — це була найбільша амбіція господині".
Для її приготування брали найкращу муку, дріжджі, збиті жовтки (цілих 120 штук), фунт масла (0,410 кг), фунт цукру, приправи. Тісто місили півтори години, поки воно не починало відставати від рук і діжі, потім викладали на полотно біля печі. Тим часом клали у форму пергаментний папір так, щоб він виступав вгору ще на 10 см. Тісто виливали до форми лише на половину й залишали ще, аби підростало. Коли ж піч була добре натоплена, закривали усі вікна, двері та ставили у неї форми:
"І тепер наступала найтяжча хвиля — усі ходили на пальцях і, не дай Біг, в той час попастися хлопові в пекарню або хоч оком туди заглянути".
"Баби" пеклися півтори години, після чого їх виймали на чистий білий фартух і легко похитували, щоб ті "не присіли". Готову випічку клали на скриню, покриту соломою, а поверх неї полотно. Тільки тоді, коли все йшло до вдалого завершення, "можна було двері відчинити, і пчихнути, і засміятися".
Такі "баби" називали тюлевими, бо в розрізі вони скидалися на тюль, були такі ж легкі й не псувалися цілий рік. Саме їм присвятив цілий розділ у автобіографічному творі "Казка мойого життя" письменник і поет Богдан Лепкий. У творі читаємо: "А пекли їх (оті баби) тому в ніч із четверга на п’ятницю, бо були вони (оті баби), так сказати б, сильно нервові. Вистарчило, щоби хтось дверми легко рипнув або кріслом гуркнув, а вже така баба сіла й не хотіла встати. Хоч знала, що псам її викинуть, а не встала". Зауважимо, що у родині автора традиційно готували шість "баб", на кожну з яких витрачалося по 60 жовтків. Їх випікали служниці під наглядом матері поета, сама ж вона займалася приготуванням святкового торта.
Не менш ретельно дбайливі господині підходили до випікання пасок. На них також йшла добірна мука, 120 яєчних білків, молоко, дріжджі, різні приправи. Готова паска сягала півтора метра довжини.
Крім головної паски, пекли ще дві менші. Секрет полягав у тому, що тісто мало само стояти без форми і не розлазитися на боки. Якщо при випіканні паска добре виростала, то іноді доводилося розбирати челюсті (вхід до печі), щоб її витягнути. І це був найбільший тріумф господині. Натомість коли паска розтріскувалася, а ще гірше — западалася всередину — очікували якогось лиха в родині.
Велику паску їли на Великдень, другу — від Провідної неділі до Вознесіння, а третю — до Зелених Свят.
