Заповідним і безсмертним садом авторка та її лірична героїня вважають те, що цвіте в душі і пам’яті Ольга Івасів. Заповідний сад. — Івано-Франківськ: Видавництво «Нова зоря», 2004. — 88 с.
Ольга Івасів. Безсмертник. — Калуш: Видавництво «Карпатський акцент», 2016. — 96 с.
Знайомство з книгою починається з її назви. Калуська поетеса Ольга Івасів своїй першій збірці дала ім’я «Заповідний сад», друга збірка має назву «Безсмертник». Знаю вже наперед, ще не читаючи, що книги не про флору, хоч, як виявилося, представники рослинного світу доволі густо «проростають» в рядках поезій: «бози і каштани», «повік пожовтілі мімози», «нарциси клоняться в журбі», «цвітуть жоржини веселково», «серед трави чортополох і печериці білі», «рожево палає свербивусу цвіт», «дзвіночки лісові, ромашковий розмай»… Можна навести ще з десяток прикладів, але заповідним і безсмертним садом авторка та її лірична героїня вважають те, що цвіте в душі і пам’яті, навіть якщо воно гостре, колюче і болісне…
Євген Баран своєму вступному слову до збірки Ольги Івасів «Заповідний сад» вибрав заголовок: «Жінка, вилита зі смутку…». Смутку дійсно багато в обох збірках. Є і вірш «Жінко, вилита зі смутку…» (Зб. «Заповідний сад», с.78), в якому нещаслива жінка постає «як символ болю». На щастя, забарвлення смутку не завжди понуре і темне, а є в ньому світлий і потужний відтінок ностальгії за рідним краєм, за родиною і друзями, за коханням:
Цей дивний світ — моя земля,
Моє праматір не Поділля. (Здається мені, що авторка має на увазі Опілля)
(Зб. «Безсмертник», с.13)
Сушаться на плоті
Довгих літ куделі.
Цьоці мої злоті,
Бабці мої милі.
(Зб. «Безсмертник», с.16)
Гаряче сонце нас озолотить,
Трава сховає спраглих рук пориви,
Які, урвавши від чекання мить,
Вже поринають в таїнство щасливе.
(Зб. «Заповідний сад», с.48)
Вище наведені поетичні рядки я взяла з обох збірок. І свідомо не аналізую окремо першу і другу збірки Ольги Івасів, бо зауважила дуже органічне взаємопроникнення мотивів, настроїв, почуттів, взаємодоповнення, розширення, так би мовити,території заповідного саду на Рогатинщині, де авторка народилася, до Карпат, де їй пощастило побувати і причаститися красою цього величного гірського краю. Зізнаюся, що у мене постійно виникало бажання порушити зміст збірок: перенести із «Безсмертника» до «Заповідного саду» деякі з ранніх віршів Ольги Івасів, які чомусь не потрапили до першої збірки. Але автор має своє бачення, коли впорядковує власні твори.
Змальовуючи рідний край, авторка споглядає його очима маленької дівчинки, за допомогою емоцій уже зрілої жінки створює картини-спогади, гармонійно і сміливо використовує при цьому конкретні топоніми або згадувані вже назви представників флори. Географічно територію свого заповідного саду вона окреслила в другій збірці «Безсмертник» ось так:
В краю опільськім – конюшина,
В краю карпатськім – чебреці.
Або
В краю захмарному – смереки,
В краю родиннім – ясени.
(Зб. «Безсмертник», с.58)
А вірш «На Лупані у ячмені рясному», даруйте тавтологію, щедро рясніє топонімами, назвами рослин, тварин і птахів:
На Лупані у ячмені рясному
Колише маки легкий вітерець.
Пасу теля й корову в Чортоломах,
Йдуть попасом вони у Вертібець.
(Зб. «Безсмертник», с.14)
У поле зору Ольги Івасів, в першу чергу, потрапляють люди. Вона рада бачити декого з них у своєму заповідному саду, а дехто вривається в її життя непроханим, небажаним, випадковим… Здебільшого це абсолютно ідентифіковані особи, з яким авторці доводилося зустрічатися чи спілкуватися ( за винятком хіба таких персонажів, як Принц і Попелюшка, Мавка і Лукаш): жінка, яка вбила в собі матір; дурний і впертий Іван, у якого ні гроша за душею; хвора жінка, в очах якої жага життя; мовчазний на диво чоловік, таїни якого торкнулася лірична героїня; комп’ютерний раб-зануда; Роман, на чиї рам’я можна опертися; людина дорога з милим ім’ям Люся… Але в центрі такої чисельної та різнотипної групи людей з’являється ВОНА:
Призвідця й героїня драми
Єсьм жінка із душі і плоті.
(Зб. «Безсмертник», с.46)
Історія життя ліричної героїні простежується майже в хронологічній послідовності від самого дитинства. У рідному краю серед рідних і друзів дитина почувається безтурботною і щасливою:
Щоранку спогади дитячі,
Цілую, як святу ікону.
(Зб. «Безсмертник», с.21)
Та подальший аналіз віршів спонукає вважати це дитиняче щастя лише ілюзією, бо раптом з’являється інша реальність, в яку тяжко повірити,яка нагадує трагедію, в якій малій дівчинці доводиться бути в ролі безневинної жертви нелюбові:
Сердечний зойк не заховати,
Снується сумом над полями,
Коли не любить рідний тато,
Коли не любить рідна мама.
(Зб. «Безсмертник», с.17)
А у вірші «Автобіографічне» зойком болю звучать рядки:
— Ні тато, ні мама у цьому житті
Мене не полюблять ніколи!
(Зб. «Безсмертник», с.34)
Фіналом цієї дитячої драми, розпочатої в поетичних рядках, можна вважати прозовий твір Ольги Івасів «Виродок» (чотири прозові твори вміщено до збірки «Безсмертник», які авторка вважає новелами, з чим я дозволю собі не погодитися). В цьому короткому творі без умовностей і згладжування незручних моментів авторка змалювала шлях травмованої нелюбов’ю дівчинки Катрусі, яка наперекір усім виросла красунею і вивчилася у «високих школах».
Мотив дитинства, яким би він не був щемливим і болісним, не є основним у збірках Ольги Івасів. Домінуючими є мотиви кохання і самотності. Саме в так званій любовній ліриці вповні розкривається внутрішній світ ліричної героїні. Для неї важливо знайти людину не для плотських утіх, а таку, яка здатна «відчути чисту суть, що тягнеться до зір, сліпучо-осяйну, від ніжності тремтливу…». Вимоги занадто високі. Як знайти гідного коханого, якщо просто порядну і розумну людину вона не може відшукати:
— Чи є ви, брати по розуму,
В цьому земному просторі?
(Зб. «Безсмертник», с.25)
Вона почувається одинокою. Їй незатишно:
А може, їх і не було:
Людей і їхніх облич?
Лиш тіні вечірні і гра уяви,
Може, я в цьому світі одвіку одна?..
(Зб. «Заповідний сад», с.15)
В такі розпачливі моменти у жінки виникають асоціації з бездомним собакою:
Приблудного пса
Молоком напуваю
І дивну спорідненість
З ним почуваю.
(Зб. «Заповідний сад», с.7)
Однак пошук людини для душі, для кохання знаходить своє логічне завершення: героїня переживає і « передчуття любові», і саму любов:
Десь близько музика луна,
А ми — у сім предивнім раї,
Де обереги душ безкраї
Любов поглинула одна.
(Зб. «Заповідний сад», с.50)
На жаль, перше кохання не мало щасливого кінця. Залишився спомин, який асоціюється у жінки зі «зруйнованою старою альтанкою». Звичайно, ліричній героїні з’являлася любов ще не раз. Чи була ця любов взаємною? Чи принесла вона щастя жінці? Чи тільки розчарування і смуток? У циклах віршів «Спомини любови» (зб. «Заповідний сад») і «Тіні минулого» (зб. «Безсмертник»), та й у більшості окремих віршів знаходимо абсолютно не втішну відповідь:
Чому мій хліб такий гіркий,
Дорога камениста?
Чому у серці сум такий,
Що гасне даль імлиста?
(Зб. «Безсмертник», с.35)
О, як мені дивитися щодень
В чужі, холодні очі самотини?
(Зб. «Заповідний сад», с.66)
Образ жінки, долю якої не можна назвати щасливою, жінки, сповненої смутку, авторка переносить зі своїх поетичних творів до прозових, вміщених у збірці «Безсмертник». Не беруся їх детально аналізувати. Можливо, коли вийде книжка прози Ольги Івасів (я їй щиро цього бажаю), знайдуться і справедливі критики. Зауважу лише, що прозові твори цікаві й досить майстерно написані.
Завершуючи свій відгук, хочу закликати читачів завітати до «Заповідного саду» і «Безсмертника» Ольги Івасів, щоб відчути її правдиве і проникливе поетичне слово. На це сподівається і сама поетка:
Ще, може, хтось ввійде в той сад,
Де впали груші, всохли сливи.
Ще, може, хтось ввійде в той сад?..
Навік… І будемо щасливі.
(Зб. «Безсмертник», с.59)
Валентина КОРНІЙЧУК, поетеса, калушанка
