Калуш дівчина називає цікавим містом. Фото: СУП/Facebook А ще Катерина Бохинська згадала рідну Калуську гімназію імені Дмитра Бахматюка та гімназійний дух:
"Я з маленького міста. Може чули – Калуш. І у нас був театр. Точніше два – «погорілий» і «ЛюбАрт». А ще райони: посьолок, негри і п’ятачок. У нас цікаве місто. Так, саме «цікаве». Важко підібрати інше слово.
У сусідньому під’їзді варили наркотики і я чула запах ацетону у батьківській спальні крізь вікна. Один з тих наркоманів зняв у мене сережки з вух. Коли мені було 5. Чи 7. На щастя, йому потрібні були тільки сережки. У нас була гімназія, яка завжди була в трійці найкращих шкіл України. Принаймні, коли я там вчилась. Завжди любила гімназистів. Вони, як і могилянці, мають свій дух, свою спільноту, якусь таку інтелігентну елітарність".
Калуш, за словами калушанки, не тільки гурт, що читає ритмічний та задумано незрозумілий реп. А ще — зона екологічного лиха:
"Тому влітку діти безкоштовно їздили в Артек. Деякі. Ті, кому повезло. Насалик (один з мерів міста) організовував КВН. А потім переможці-школярі їхали в Туреччину на літній відпочинок. У красивий «ол інклюзів» готель. У нас були фестивалі. У калуському музеї. В Союзі українок кусали калач на свято Андрія. Мили чашки в холоднезній воді, за яку заборгували, після гарячого чаю з печивом.
Сиджу у Києві. На дивані з келихом червоного. Під Один в каное. Одного разу я стояла в черзі з їхнім гітаристом. У черзі до туалету в підвалі калуського музею. Він сором’язливо усміхався і запитав як справи. Я тоді не знала хто він. Побачила опісля знову. На сцені. І закохалась у їхню музику з того моменту. Ще досі не знаю його імені".
Калуш дівчина називає цікавим містом, адже всі чули про зелену воду в соляному кар’єрі; про завод, який то запускається, то зупиняється; про багатих, які, здається, возять машини з Польщі; про бідних, які заледве зводять кінці з кінцями, маючи 5 дітей. Про хороших дівчаток, і не дуже. Про стильних хлопців, і не дуже. Про раптові смерті. І не раптові:
"Від раку, що від хімікатів, що неправильно захоронені, що від ще дуже старої влади. Про нас. Кожного з нас. Дітей маленького міста, яких вчили українською. Які щоранку співали гімн і підіймали прапор. Які ходили в шкільній формі і не ходили по газонах...
Майже всі «мої» поїхали звідти. А ті, хто залишились все ще залишаються «моїми». Такими незмінними і незамінними. І хоч темпи в 10 разів повільніші, ніж у Києві, Калуш ще конкурує. У моєму серці. Грози з градом, що грають гарну музику на ганку з трояндами газдині з першого поверху. Тьоті Марти. Гучна музика на свято нафтохіміка у міському парку. Маленький магазинчик у тому ж парку. Там продавали неповнолітнім алкоголь. А я не купувала. Ніхто не вірив. Влад говорив, що дарма не купую — а то пізніше наздожене. А тоді вже буде важче зупинитись. Сиджу у Києві. На дивані з келихом червоного. Під Один в Каное. І все ще думаю. Калуш. Цікаве місто…".
Усі, хто сприйняв цей пост як негативний, ті сприйняв неправильно, зауважує Катерина Бохинська.
У коментарі до поста калушанка Наталія Потапова розповіла і про своє життя в Калуші та любов, яка завжди з нею:
"Мій Калуш, рідний дім, саме рідне місто. А мені цього року 60. В порівнянні з літами Калуша — це крапелька. Але я закохана в СВОЄ місто. В цьому місті — перші кроки, перший клас, перше кохання... Весілля в ресторані "Прикарпатський", ми втекли з коханим з нього та блукали засніженим містом... Наш первісток Олексійко, а потім Аннушка та Оленочка. Якщо і доводилось їхати з міста, то за тиждень вже нестерпно тягнуло назад.
Однокласники, співробітники, а головне справжні ДРУЗІ, тільки тут в моєму коханому місті...
Я люблю тебе, Калуш!
Ще й за те, що в ньому живуть мої ВНУКИ!".