У зоні АТО Микола Левкун провів 24 місяці Микола Левкун розповів про бої під Дебальцевим, про травми та протезування в інтерв'ю виданню "Цензор.НЕТ".
"Я народився на Західній Україні, на Івано-Франківщині, прожив там до 23 років, і раптом що? Приєднуватися до Росії? Ця країна мені ніхто. Так, у них була сильна армія, а наша спочатку здавалася безсилою, але ситуація швидко змінилася.
Всього в зоні АТО я провів 24 місяці. Спочатку я був офіцером-розвідником, потім став заступником командира в розвідувально-пошуковій групі, а далі командиром снайперів.
13 лютого 2015 року ми отримали розпорядження їхати в Дебальцеве — підсилити наш стрілецький батальйон. У ніч з 13 на 14 число ми були у місті, стояли на залізничному вокзалі. Не було жодного танка тут, а у нас була лише одна бронемашина, усі інші легкові. В моєму підрозділі було 18 чоловік, плюс приблизно 100 з лінійного батальйону — це мобілізовані хлопці.
І те, що було далі, мабуть, найбільше жорстке, що довелося пережити за період служби — сильні і близькі стрілкові бої на відстані близько 30 метрів. Після першого командир дав команду відійти, бо, знаючи де ми, вороги зрівняють нас із землею "Градами". Так і сталося: поки ми збирали речі, в метрі від мене пролетів перший снаряд. Я був на другому поверсі, а він упав на першому. Ми дуже швидко відійшли звідти, зайняли сусідній будинок — якусь адмінбудівлю. І знову сєпари нас "спалили", знову бій. Була команда звалити і звідти, але відходили ми дуже довго.
Зайшли на паровозоремонтний завод. Зліва від нас стояла 128 бригада. І її "утюжили" з усього, що тільки можна — горіла, палала вона сильно. Важко уявити, скільки кілотонн тротилу кинули на той шматок землі, де вони стояли. Але коли ми закріпилися на заводі, крити артою почали і нас. А в ніч з 17 на 18 нас зажали настільки сильно, що командир почав розповідати, що робити, щоб не здатися в полон — тобто про гранату під шию. Взагалі, ця ніч тяглася наче рік в щохвилинних перестрілках. У результаті, з заводу теж відійшли. На світанку грузились в машини. Коли проїжджали по мосту, зустріли декілька "трупів" наших танків, підірваних прямим попаданням. Я дивився на це все в бойниці і розумів, що раніше я таке бачив у фільмах про Чечню і Афганістан, а тут ось воно — не на екрані. Ми декілька разів потрапляли в засади. Від цього шини були пробиті. Колеса стерлись. А коли остаточно загрузли, командир сказав, що треба пересідати на машини, що їдуть позаду нас. Десь о третій годині дня ми добралися до Луганського. Я подзвонив дружині, сказав, що все добре — я живий.
Поранили мене 31 березня 2017 року в селищі Шуми під Горлівкою, під час розвідоперації, тоді я вже був командиром групи снайперів. На завдання ми йшли групою вночі разом з інженером 25 бригади — і потрапили на розтяжку.
Мені осколками відрізало ноги: праву одразу без шансів, а на лівій розірвало стопу. Впродовж години хлопці виносили мене в безпечне місце. Але я продовжував командувати групою — такого, як знепритомніти, дозволити собі не міг. Проте відчуття, що можеш померти — це дуже страшно і жити в той момент хотілося колосально.
Чотири місяці я провів у шпиталі і остання операція була досить важка. Сталася сильна крововтрата — лікарі зупинили втручання і залишили криву ногу. Вона вся була в шрамах.
Почалася реабілітація, мене перевели до харківського інституту протезування. І це був етап, коли я зрозумів, що таке життя інваліда в цьому світі. Раніше я про це не задумувався, хоча у мене був друг з високою ампутацією. Ми з ним на рибалку, по гриби їздили, а він проходив тоді купу кілометрів — і я не розумів, як це насправді непросто.
Побачив, як люди, обмежені фізично, працюють у спортзалі, як намагаються максимально жити повноцінно — і це мене сильно надихнуло. Я тоді був кілограмів, напевно, 55. Але теж почав активно займатися спортом, проводив в залі по 6-7 годин — для мене це було відгородження від всього світу і слухання себе. А дружина постійно приносила домашню їжу. Холодильник у мене був забитий. І я з 55 кілограм поправився до 115.
Якось мене запросили на Ігри героїв (Games Heroes). Я виступав в категорії "Атлети на візках". Отримав перше місце — це було неймовірне досягнення, після якого я просто живу в спортзалі. Потім ще були одні змагання, на які приїжджали американці, грузини, але там отримав 4 місце.
Протези мені не робили, бо крива нога. І тут один харківський волонтер, Саша Гончаров, порадив звернутися до Ірини Ващук — засновниці фонду Revived Soldiers Ukraine, українки що живе в Америці і допомагає нашим пораненим військовим.
Я відіслав їй великого листа з проханням допомогти, бо мною вже рік ніхто не займається. Іра попросила кинути всі свої документи: епікризи, рентгени і так далі. Коли я відправив усе необхідне, буквально через годину, дві, отримав відповідь: "Збирайся — ти їдеш в Америку!". І в травні 18 року ми з дружиною полетіли до Нью-Йорку. Там, в одному з госпіталів мене подивився хірург Джефрі Песик і взявся за те, щоб вирівняти ногу шляхом операції. А Ірин фонд зайнявся організацією і оплатою всього процесу. Взагалі вся їхня команда — це чудові люди. Усіх їх знаю особисто.
Моє життя тепер дуже насичене. Хтось зі знайомих якось навіть зауважив, що тобі без ніг живеться краще, ніж з ногами. Важко сказати, чи це так, але я щаслива людина, бо ніколи не сиджу на місці".
Детальніше — читайте на сайті Цензор.НЕТ.
