Стандартний шлях реакції чиновників на паводки — масове будівництво нових гребель по берегах Паводки — це природне явище. Річки тисячоліттями розливались і виходили з берегів і формували заплаву — територію, яка періодично затоплюється водою. І тому паводкам запобігти в принципі неможливо. Це зрозуміли і в ЄС, після низки катастрофічних паводків, які призвели до людських смертей та економічних втрат. Від паводків страждали й країни з високим рівнем ведення лісового господарства і незначним обсягом суцільних рубок — Австрія, Німеччина, Чехія тощо.
Європейці зрозуміли, що скільки кілометрів гребель не будуй, скільки мільярдів євро на їх утримання не витрачай — під час аномальних дощів вода все одно десь знайде вихід з берегів. Але от наслідки тоді будуть катастрофічні. Тому й запровадили комплексну оцінку ризиків паводків і плани щодо управління цими ризиками — шляхом запровадження обов'язкової для всіх членів ЄС директиви "Про оцінку та управління ризиками затоплення".
Якщо коротко, то кожна країна-член ЄС повинна :
- оцінити ризики та загрози, зробити відповідні карти затоплення;
- розробити плани управління ризиками затоплення;
- розробити механізми оповіщення населення і навчити його, як діяти у випадку паводків;
- вжити заходи для мінімізації негативного впливу паводків;
- не проводити нове будівництво на територіях, які мають високі ризики затоплення;
- адаптувати господарську діяльність, враховуючи ризики затоплення;
- за можливості відновлювати природні річки і їх заплави з метою запобігання паводкам.
Просте будівництво гребель за принципом "щобільше і щовище" не допоможе — вода все одно знайде собі вихід, тільки наслідки будуть іще гірші. Треба діяти комплексно.
Комплексний підхід полягає в тому, що у верхів'ях свою роль виконують ліси, нижче ж за течією повені затримуються з'єднаними з річкою заплавними територіями. Навколо населених пунктів побудовані греблі, які їх захищають від паводків. Але найнижчий за течією населений пункт — в зоні ризику затоплення, і тому його мешканці повинні вміти діяти у випадку паводку.
Боротись з паводками можна і з користю для довкілля — такі практики описані, зокрема, в розділі «Better environmental options in flood risk management» на сайті Єврокомісії. Вони включають відновлення природних заплав (інколи для цього доводиться навіть викуповувати землі у приватних власників), відновлення природних русел (меандри зменшують швидкість водного потоку і відповідну силу паводку, а от спрямлені русла, навпаки, «розганяють» його), будівництво тимчасових водойм для паводкових вод на сільськогосподарських землях. Наприклад, в сусідній Угорщині для зменшення паводків на річці Тиса був реалізований відповідний великий проект коштом ЄС.
Річка Тиса, Угорщина
На щастя, Україна в рамках Угоди про Асоціацію з ЄС цю директиву потроху імплементує. Займається цим Державна служба надзвичайних ситуацій разом із Державною агенцією водних ресурсів, які до 2022 року мають розробити відповідні плани управління ризиками паводків.
Основний фактор, який призводить до таких катастрофічних наслідків повеней, — це знищення заплави річок. Спочатку меліорація та днопоглиблення, потім забудова та розорювання. Якщо місце, куди вода виходила під час паводків протягом тисяч років, знищили — то куди ж їй діватись?
На жаль, стандартний шлях реакції чиновників на паводки — масове будівництво нових гребель по берегах, роботи зі спрямлення та розчисток річок. На цьому можна добре освоїти гроші та пропіаритись, хоча проблему це не вирішить.
Результат відновлення річки Тур (Швейцарія)
Є сподівання, що ДСНС розробить адекватні плани управління ризиками повеней, запровадивши дійсно європейські підходи. Але це буде точно не раніше 2022 року. Тому діяти треба вже зараз, а саме — зберігати заплави річок.
На щастя, в Україні значна кількість заплавних ділянок лишилась в державній та комунальній власності — і їх не потрібно викуповувати у приватних власників. Треба зупинити надання таких земель в користування, розорювання, нову меліорацію, днопоглиблення, берегоукріплення тощо.
А місцевим мешканцям варто перестати забудовувати ділянки, які знаходяться в зоні ризику затоплення — як це й рекомендує, наприклад, Єврокомісія. Хоча звісно, звинуватити у проблемах владу та лісівників набагато простіше, ніж визнати свою відповідальність.
