Порятунком для Іванни Гусениці стала підтримка оточуючих. Турбота інших додала їй сили рухатися далі. Про те, як справилася із горем і як зараз допомагає іншим, психологиня розповіла у статті на сайті "Центр по роботі з втратою".
"Ви мріяли якою буде ваша дитина? Я мріяла про блакитноокого хлопчика з червоними губами, світлим волоссям, ямочками на щоках. Мій малюк був саме таким. Він був моєю мрією, став улюбленцем. І смерть забрала його з моїх рук.
Я і чоловік по-різному проживали смерть сина. Він багато працював, робив вигляд, що нічого не сталося. Я ночувала на кладовищі. Втрата пам'яті, сну, замкненість, злість, втома, депресія.
Я не могла дбати про старших дітей. Скажете: "так у тебе ще діти були". Казали, повірте. А я хотіла плюнути у відповідь. Ніколи не кажіть такого горюючій матері. Інші діти не замінюють померлу дитину.
Нас підтримували батьки і родичі. Рідні чергувалися, щоб не залишати мене саму. Інколи давали час погорювати на одинці. Про смерть ані слова.
Сусіди приносили їсти, я не мала сили готувати. Та і їсти не хотіла. Забирали моїх дітей. Давали час побути наодинці. Так я могла виплакатися, викричатися.
Батьки, рідні дзвонили. Бесіди втомлювали, злили, але відволікали. Близькі придумували якійсь приводи, щоб я вийшла з дому. Це виснажувало. Але тоді я могла виспатися. Коли я кудись приходила, дивилася на все, як в кіно. Але таке спостереження відволікало, давало змогу переключитися.
Я попросила не приходити до нас в гості з дітьми, бо це було нестерпно. Мене всі зрозуміли. Я не бачила ровесників сина, не порівнювала з ними моє померле дитя.
Приходили літні люди, які жили поблизу. Розповідали, як вони переживали смерть близьких. Тоді я зрозуміла, що не лише у нас така біда. І що люди якось це долають. Старші люди багато знали про церковні вчення. Казали, що моїй померлій дитині там добре. Це заспокоювало. Казали молитися, так я мала можливість щось зробити для своєї покійної дитини. Це приносило мені розраду.
Знали мою пристрасть до саду, приносили саджанці, слідкували, щоб висадила. Працюючи на землі, мала можливість десь діти злість.
Кожного дня хтось приходив. Я була роздратована, замучена, зла. Але коли нікого не було, болю не було краю. Сама просила смерті для себе.
Колеги по роботі і дирекція розуміли, і допомагали. Матеріально, подбали про документацію. Надали найдовшу відпустку. Сама я б не стала ходити за довідками. Втрата роботи — це пусте, в порівнянні із смертю дитини.
Радили допомогу психолога. Я відмовлялася, хоч сама знала, що це б допомогло. Допомога психолога здавалася чимось смішним, лишнім і не потрібним. Чого дійсно хотілося, так це померти.
Колеги-психологи, методист давали завдання, якусь роботу, щоб забутися. Методист відправила мене на арт-терапевтичний фестиваль. Начебто, для досвіду. А насправді, це була психологічна підтримка.
Допомогло. Почала виходити з дому, спілкуватися з людьми. Та скорботи не минала.
Прийняли рішення народити дитину. Щоб хоч якось впоратися з горем, знову стати сім'єю.
Через три роки з'явилася дівчинка. Маленька крихітка принесла багато радості. Та це не спасало. Я закривала очі, пригортала і уявляла, що це мій син. Коли цілувала, то цілувала, як сина. Помічаючи, що це не ті риси обличчя і не той запах.
Мене вистачало на всіх. Та я горювала. Хотіла дбати саме про нього. Посадила сад. Коли підступає жаль, сажу саджанець. Уже немає куди садити. Доглядаю, піклуюся, дбаю. Коли стає боляче, я іду в сад і дбаю про свого хлопчика.
Почали звертатися бійці з передової, яким була потрібна психологічна підтримка. Ті, що пройшли багато, бачили смерть. Завдяки своєму досвіду, я добре розумію їх. Не лише дякуючи навчанню. Туга за померлим, втома, відчай, втрата сну добре знайомі із власного досвіду. Панічні атаки, тривожність, недовіра. Коли стає важко, я просто згадую, чому я тут".
Іванка Гусениця, практичний психолог