У телефонних розмовах чоловік мало розповідав про війну Про принциповість і справедливість Богдана Ризанича згадують усі, хто його знав, пише "ГК".
Начальник управління комунальної власності Калуської міської ради Олександр Челядин був однокласником Ризанича, добре пам’ятає, як той ставав на його захист:
"Я був новачком у класі, якраз перейшов з сільської школи, і через це на перших порах мусив відбиватися від нападків однокласників, які чіпалися нізащо. А Богдан завжди був на моєму боці. Взагалі в будь-якій суперечці він відгравав роль третейського судді — ставав посередині і з’ясовував, де правда. І йому то дуже добре вдавалося".
Сусід дитинства Ігор Соколовський, директор Калуської ЗОШ №9, розповідає, що в 70-х роках звичним явищем було, що хлопці з різних мікрорайонів постійно били одне одного. При тому, що Богдан мав чудову фізичну форму, йому ставало розуму взагалі не брати участі в тих бійках. Він називав їх безглуздими: "Не розумію, за яку ідею я маю махати руками-ногами і лупцювати когось". І хлопці ніколи не сприймали це як боягузтво, але як сильну позицію — Богдан умів мудро мислити.
Завідувач травмпункту міської клінічної лікарні №1, колега Ігор Непорадний запам’ятав Богдана як лікаря, який ніколи не порушував правила:
"Якось він заміняв мене на час відпустки. Коли я повернувся, медсестри мене обступили, мовляв, добре, що ви вже вернулися, бо пан Богдан змусив нас вивчити мало не напам’ять усі накази, які стосувались наших обов’язків. Отакий він був правильний чоловік.
Перед самою пенсією лікар пішов на війну, кілька років добивався, аби взяли. Сім’я обурювалася.
"Тато був категоричний, казав, що на фронті буде більше потрібний, ніж тут. Чесно кажучи, я надіявся, що через вік його не візьмуть", — розповідає син Олександр.
У телефонних розмовах батько мало розповідав про війну, жодної фотографії не надіслав, казав, що там не до цього.
Ігор Непорадний розповідає, що в день трагедії колега розмовляв із Богданом по телефону за дві години до його смерті. Ризанич казав, що якраз приїхав з ревізії однієї з тамтешніх лікарень. А вже зовсім скоро до сина зателефонував командир: "Батько загинув". Син не повірив, одразу помчав до міського військкомату. Інформацію перевірили і підтвердили.
"Думаю, саме за своє загострене відчуття справедливості і чесність він і поплатився життям. Хто тата знав, той і так в курсі", — зазначає Олександр Ризанич.
Детальніше — читайте за посиланням.
Довідка.
Богдан Ризанич народився 17 листопада 1961 року в Коломиї. Але потім сім’я переїхала до Калуша: батько Богдана працював у правоохоронних органах, отримав там нову посаду — став заступником начальника міліції. У Калуші Богдан закінчив школу №3, а в 1985 році — Івано-Франківський державний медичний інститут. Далі за розподілом працював хірургом-травматологом на Сахаліні. Через деякий час повернувся до Івано-Франківська. 25 років працював травматологом у цілодобовому травматологічному пункті міської клінічної лікарні №1.
Із початком воєнних дій Богдан Ризанич рвався на Схід. Проте на фронт добровольцем його не взяли. Та лікар зумів добитися свого. Записався у зону АТО медиком. У лютому 2017-го прийшла повістка з’явитися на базу в Тернополі. Служив за контрактом начальником медичного пункту 150-го окремого протитанкового артилерійського дивізіону 44-ї окремої артилерійської бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.
3 квітня 2017 року загинув від вогнепального поранення у районі міста Лисичанськ Луганської області. Йому було 55 років. Удома залишились дружина, син і дві онучки.
Поховали Богдана Ризанича на Алеї слави міського кладовища у селі Чукалівка. Посмертно нагороджений медалями "За участь в АТО", "За бойову звитягу" та отримав звання "Почесний громадянин Івано-Франківська". 14 жовтня 2019 року на фасаді Калуської ЗОШ №3 відкрито меморіальну дошку.
