Сім'я ветерана АТО з Голиня Івана Жекала досі достеменно не знає, як він помер

Смерті цей чоловік не боявся, казав, що людина стріляє, але Бог кулі носить — якщо має жити, то житиме.
Переглядів: 2252
На війні побратими кликали його «Степанич»

Іван Жекало народився в селі Голинь на Калущині, виріс у багатодітній родині. 2014 року пішов добровольцем у батальйон міліції особливого призначення «Івано-Франківськ». Потім підписав контракт із ЗСУ. Був розвідником 21-го батальйону ОМПБ «Сармат». Виконував завдання в секторі «М» (Маріуполь), інформують "Вікна" з посиланням на "ГК".

Помер 19 квітня 2018 року в Маріуполі. 24 квітня похований в селі Голинь. Йому було 46 років. Удома залишились мама, дружина і двоє синів.

Нагороджений відзнакою начальника Генерального штабу Збройних сил України «Учасник АТО». Також нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України».

Того дня Іван прийшов додому і гордо поклав на стіл повістку. У хаті зчинився скандал: і мама, і дружина стали дибки.

«Мовчіть, жінки! Це моє рішення, і воно не обговорюється!» — відрубав він.

Коли Іван приходив у відпустки, то все одно нормально не відпочивав, з фронту весь час телефонували — повідомляли про «двохсотих». Він щоразу схиляв голову і майже плакав:

«Чого я не помер замість них? Я вже пожив трохи, а вони всі ще такі молоді…».

Війна змінила його. Чоловік став похмурим і тривожним. Спав неспокійно. Якось посеред ночі в сусідів загорілася хата. Дружина кинулася будити Івана, аби поміг гасити вогонь. Чоловік зірвався з ліжка, як ошпарений. Обличчя аж побіліло.

«Олю, ніколи більше не буди мене так різко! — сказав тоді він. — Чуєш? Ніколи! Я ніби знову на війні опинився. Були такі дні, що ми по три дні берці не знімали – мусили весь час бути напоготові».

З часом боєць перестав одягати свої медалі — десь прочитав, що багато вояків їх купують:

«Не хочу, аби на мене так само подумали».

Хоча він так тішився своїми нагородами, перебирав їх, розглядав. Потім дружина поклала ті всі медалі йому у домовину.

«Це був Івановий скарб. Нехай буде коло нього», — каже Ольга.

Смерті він не боявся, казав:

«Людина стріляє, але Бог кулі носить. Як маю жити, то житиму».

Спочатку Іван був у розвідці, а потім став діловодом, завідувачем продовольчого складу. Розповідав удома, що не раз траплялися такі дивні ситуації, коли йому здавалося, начебто хтось зі своїх полює на нього: то колесо в машині відкрутили, то погрожували закопати навіки…

Сім’я досі достеменно не знає, як помер їхній Іван. У першому висновку, одразу після смерті, написали, що була проблема з головним мозком. Але через два роки відновили експертизу і зрештою дали інший висновок — «не витримало серце».

«Не знаю, що вони там понаписували, але я на власні очі бачила його тіло, — каже дружина. — Та ж Іван був весь побитий, а на голові ще й вм’ятина, ніби від удару прикладом. Може, й справді серце не витримало, але що тому передувало? Побратими, які привезли тіло, теж нічого толком не змогли розповісти».

Подробиці читайте в публікації "Степаничу, як ти помер?"