Сучасна вулиця Шевченка сьогодні демонструє можливості і втрати Калуша Природньо, що прогулянка, яка почалася вулицею Франка та Січинського, продовжується вулицею Тараса Шевченка. І хоч вулиця ця не надто більша за дві попередні, навіть короткий огляд будівель потребує часу, йдеться на Facebook-сторінці Old Kalush.
Отже, вулиця, яка за міжвоєнної Польщі називалась вулицею Елізи Ожешко, ймовірно, в 1966 році стала вулицею Тараса Шевченка, а сьогодні демонструє можливості і втрати Калуша. Що ж, доля геніального художника і поета теж не була легкою, а оцінка його спадщини і досі, фактично, не є завершеною. Уже там про розуміння чи об’єктивні інтерпретації навіть згадувати гріх. На розі Січинського і Шевченка бачимо не надто примітну, на перший погляд, будівлю, яка переходить зі стадії спустошення і закинутості в стадію активної руйнації. Приміщення, яке в народі називається "друкарня" — вул. Шевченка, 4.
Тут і справді була міськрайонна друкарня, щонайменше з 50-х років ХХ століття до початку 2000-х. Але історія приміщення — давніша. Один чз небагатьох великих українських "бізнесів" у центрі Калуша, збудований ще за Австро-Угорщини як готель, казино і ресторан Михайла Коломийця. Тут варто зупинитись на хвилину, щоб оцінити мереживо кованих балконів.
Якщо ризикнете потрапити всередину — зрозумієте, що простір у приміщенні поділений дуже гармонійно і пропорційно. Проєкт передбачав зручність і гостей закладу і персоналу. Можливо, подекуди є збережені двері — рівні, без деформацій, або ж фрагменти австрійських п’єців хоча б у вигляді окремих кахелин. Місцями є фрагменти дубового паркету, який теж "тримається", попри відсутні вікна і двері. Не менш цікавим є внутрішній двір, господарські споруди, тераса, яка виходить в бік сучасної вулиці Бандери.
Після друкарні повертаємо праворуч, адмінбудівля на вулиці Шевченка, 6 — типовий радянський проєкт, який можна зустріти від Ужгорода до Владивостока, таке собі "мічення території". Сьогодні тут теж різного роду адміністрації, а що в Україні активно йде процес адміністративних змін, то розібратися в тонкій різниці "район" і ОТГ — справа для фахівців. Словом, кому цікаво — йдете високими сходами і читає таблички, які там висять.
З тих же високих сходів відкривається чудова панорама краєзнавчого музею Калущини. Міжвоєнний модернізм з рисами функціоналізму. Рік побудови — невідомий. Споруда, яку часто помилково називають "синагогою". Розчаруємо прихильників цієї теорії. Синагога була на вул. Божничій, добрячий шмат вниз від площі Героїв. Зрештою, архітектура будівлі теж зовсім не відповідає потребам синагоги. А тут до 1941 року був єврейський культурно-просвітній і громадський центр — Кіхелла. Щось схоже до українських народних домів. Ймовірно, що під час німецької окупації там міг бути юденрат.
У радянські часи там були прокуратура, міський парткабінет, товариство "Знання". За часів Незалежності — міський відділ культури, телебачення, а з 1997 року — краєзнавчий музей Калущини
Але про музеї не говорять — туди треба ходити, якщо карантин не забороняє.
Калущина була місцем бойових звитяг та відпочинку Яна ІІІ Собєського. ФОТО
На іншому боці вулиці — районний будинок культури, або ж таки Народний дім. Центр української громади, збудований 1914 року. Про саму будівлю можна чимало доброго сказати. Це український продукт і в проєкті, і в своєрідній сецесійній стилістиці. На фасаді — меморіальна дошка одному з головних ініціаторів і фундаторів будови — Івану Куровцю. Будівля зазнала значних руйнувань у роки Першої світової війни, але досить швидко була відновлена. Тут відбувались концерти українських виконавців, театральні постановки, багато різних подій з життя української громади.