ВІКНА 22 роки поруч!

Польську мову вчив, коли дивився серіал про Кепських у Боднарові — Роман Луцький

У Романа Луцького за останніх три роки — три головні кіноролі: Олешка у «Сторожовій заставі», Сергія у «Сексі і нічого особистого» та Петра Сколика у «Відданій».  А вже восени на екрани виходять фільми «Безславні кріпаки», де актор зіграє Тараса Шевченка, який бореться за свободу разом із японськими самураями, та «Тарас. Повернення», де він виконав роль польського офіцера Мостовського.
Переглядів: 1593
Романа Луцького запрошували бути ведучим розважальних шоу, пропонували стати учасником телешоу
Не зважаючи на успішну кінокар'єру, актор родо із Боднарова Калуського району не полишає театр, продовжуючи працювати в рідному Івано-Франківську та граючи Гамлета у виставі театру польського в Познані.

В інтерв'ю VGL cinema Роман Луцький поділився своїми міркуваннями про важливість сприйняття іронії українцями, роботу в польському кіно, свою обережність у відносинах з телебаченням та ставлення до Тарантіно.

– Як ви перенесли карантинну паузу? Які проєкти довелося відкласти?

– Насправді, переніс досить легко. Не страждав від того, що сидів вдома. Відпочив. Вистави ми в театрі не грали, але вже після першого місяця карантину в нас відновилися репетиції (Роман Луцький – актор Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру. – Ред.): ми працювали онлайн, через zoom. Зйомок у мене на цей період не намічалось. Мали бути проби, які весь час відкладалися, і тепер я навіть не знаю, чи вони будуть. Були пропозиції, від яких відмовився.

– А як щодо «карантинних блогів», участі в якихось онлайн-флешмобах?

– У мене під блоги не заточені ні руки, ні голова. Я от нарешті відновив свій інстаграм, а то в мене остання фотографія там була із серпня минулого року, зі знімального майданчика «Безславних кріпаків». Я не з тих людей, які виставляють фотки щодня. А тут довелося себе примусити, і нічого, втягнувся (сміється). Справа в тому, що в мене на карантині з’явилося багато повідомлень з Африки, де показали серіал «Обручка з рубіном». Тільки з Танзанїї додалося понад 1000 підписників!  Я інколи вибірково перекладав повідомлення, і зазначається: мова суахілі. А в мене фотографія річної давнини! Тепер ще з Туреччини почали додаватися. Оскільки цікавість до мене зросла, довелось активізуватись, розуміючи, що моя професія пов'язана з  публічністю.

– Чи були перемовини про участь у проєктах, поданих цьогоріч на пітчинги Держкіно?

– Якщо творці фільму заявляють актора в дрімкасті, вони можуть і не повідомляти йому про це. Пам'ятаю, колись ми приїхали з Юрієм Мінзяновим на пітчинг Держкіно із «Безславними кріпаками», а там сказали, що на мене вже півдня дивилися. Тобто в дрімкасті я був, але до мене ті пропозиції не надходили. Але загалом після карантинної паузи все поступово відновлюється і пропозицій більшає. Нещодавно я записав проби для двох повних метрів і одного серіалу. І життя відразу набуло інших барв (сміється). Звичайно, є театр, це прекрасно. Але будьмо відвертими, кіно – must have для впізнаваності, медійності. Коли актори кажуть, що працюють виключно заради мистецтва, просвітництва, заради інших, а не себе, це викликає в мене посмішку. Актор виходить на сцену перед людьми, перебуває в центрі уваги в кіно – це одна з вимог професії. Театр і кіно дають нам можливість  щось сказати, чимось ділитися... І треба намагатися бути чесним із собою, як би це не боліло (посміхається).

– Які у вас критерії відбору пропозицій? Які сценарії відкидаєте відразу, бо не сприймаєте або вважаєте такими, що не на часі? На що погоджуєтеся без сумнівів?

– Зараз на першому місці для мене навіть не драматургія, не сценарна структура чи діалоги, а питання мови. Російською я не працюю. Допоки в нас війна – це принципово.

У мене був у житті один російськомовний проєкт – «Параджанов» Олени Фетісової. Але то ще 2013 рік, до революції, до війни, і лише мій другий кінопроєкт в житті. До речі, коли я тоді приїздив до Києва, на мене багато хто насідав: «Давай, Ромо, позбувайся вже акценту, вчи російську, якщо хочеш зніматися далі». Тепер, з огляду на ситуацію в нашій країні, перший критерій у мене – мова. Потім – сам сценарій, його тема, ідея і… діалоги. Навіть не знаю, що з них вивести на перше місце – якщо ідея крута, а діалоги кульгають, то можна зважувати, що за режисер, чи він врахує поправки актора, які партнери будуть... Але якщо діалоги хороші, а ідея погана, то, звичайно, скажу ні.

– А як щодо жанрів?

– Я ніколи не мрію зіграти когось або щось. От у Познані я граю Гамлета, але ніколи не мріяв зіграти Гамлета, навіть не уявляв. Я з тих акторів, які відштовхуються від пропозицій, які надходять. По-перше, те, що собі намрію, може не справдитися та розчарувати, а по-друге – треба брати те, з чим можеш працювати, закатувати рукава, і – вперед. Якщо розмірковувати теоретично, що мені хотілося б зараз, наприклад, то це жанр сучасної драми, порацювати, з психологією складного персонажа. Але, як актор, я розумію, що добре може бути й у фентезі, і в комедії, і в багатьох інших жанрах.

– Ви зараз граєш у театрі в Познані. Чи є пропозиції від польських кінематографістів?

– Була пропозиція участі в копродукційній стрічці, польсько-українській, але поки що не можу повідомити щось конкретне. Нещодавно я знявся в польській короткометражці Jestem wyspa («Я – острів»). Це дипломна робота студента кіношколи в Катовіцах. Пропозиція надійшла якраз у той час, коли я відмовився від російськомовного проєкту, а навколо карантин... У Польщі є така практика: до студентських робіт запрошують медійних акторів, зірок, і вони погоджуються. В Україні я з таким не стикався. Моїм партнером на знімальному майданчику був Бартош Жуковський, який грав Вальдека в культовому польському серіалі «Світ Кепських». Уявіть, тартак, де ми знімали фільм, фактично зупинився: робітники, як паломники, приходили, щоб побачити актора та сфотографуватися з ним. А я, до речі, серіал про Кепських дивився ще 20 років тому в себе в селі. І на ньому вчив польську мову на слух!

– Восени на екрани виходить жанровий фільм «Безславні  кріпаки» (він є одним з переможців конкурсу фільмів патріотичного спрямування Мінкульту й отримав 19,6 млн грн державного фінансування від держави при загальному бюджеті 27 млн грн. – Ред.).  Як ви з’явилися в цьому проєкті?

– Ще під час фільмування «Секс і нічого особистого» продюсер Юрій Мінзянов повідомив про бажання зняти мене в ролі Тараса Шевченка, навіть зробили проби гриму. Тож і  відібрали мене ще тоді.

– Не з'являлося відчуття – де я, а де Тарас Шевченко?

– Звичайно. Я запитував: яким чином, чому я? За параметрами ж наче не підходжу. Утім Юрій Мінзянов і  режисер Роман Перфільєв попросили уважніше роздивитися молодого Шевченка. І, зрештою, вони мене переконали. Не буду приховувати, я роздумував, зважував усе: як зреагують, які я аргументи можу навести на користь свого рішення, моделював різні ситуації. Так, Шевченко у «Безславних кріпаках» далекий від канонічного. Але це не історичне кіно, не документальний жанр. Усім зрозуміло, що Шевченко не був самураєм. А іронія – це здорова ознака, нам її не вистачає, треба це виправляти. Зі школи нас переслідує забронзовілий образ Шевченка з нахмуреними бровами. До речі, майже ніде немає пам’ятників молодому Шевченку, переважає один і той самий суворо-сумний образ. Але ж він був яскравою, живою людиною, тож може бути й альтернативна історія! Треба йти в ногу з часом і трохи розслабитись: у «Безславних кріпаках» ви побачите видатного поета геть іншим від, наприклад, образу у виконанні Бондарчука-старшого.

– Готові до критики?

– Так. Навіть готовий сперечатися з тими, хто не сприймає іронії, не може позбавитися радянських шор та прагне тримати все, що пов’язане з історією нашої країни, «у плачі й стогоні». Не хочу спойлерити, але в нас буде повна протилежність плачам і стогонам.

– Продюсери навіть назвою наблизили «Безславних кріпаків» до роботи Квентіна Тарантіно. Наскільки цей режисер близький вам за духом?

– Близький. Його останні фільми – «Одного разу в Голлівуді», «Джанго» і «Мерзенна вісімка» – мені дуже «зайшли». Тож я за Тарантіно в кіно.

– «Безславні кріпаки» – жанрове кіно, де багато сутичок, пострілів, спецефектів. Як із цим справлялися й що найбільше запам’яталося з процесу фільмування?

– Пригадую сцену, де я півдня пробув закопаний по горло в ямі. Поки йшли дублі, мене не відкопували, а потім ще й водою в кадрі поливали... Катаною довелося помахати на березі київського моря. Мені пощастило з колегою Сергієм Стрельниковим – він навчав мене прийомам карате-кіокушинкай, але ми домовилися працювати на 100 %, тож обидва ходили в синцях. Контузію навіть довелося пережити через постріли. Різне було. А взагалі, я залюбки забираю роботу в каскадерів: домовляюсь, що максимально роблю все, що не створює надвеликих ризиків. Але якщо буде справді небезпечно, то вже втрутяться продюсери.

– Восени на кіноекранах ще один фільм за вашої участі, і він теж про Шевченка: «Тарас. Повернення» режисера Олександра Денисенка...

– Я там зіграв друга Шевченка, польського офіцера Мачея Мостовського. Він засуджує жорстокість російських офіцерів до підлеглих, але мусить залишатися в армії. Йому довелося формально відректися від власних переконань, проте в душі він готовий повернутися до боротьби за свободу.

– Уже не перший рік йде розмова про необхідність формування «інституту українських зірок»: кінематографістів і акторів, зокрема, треба піарити, популяризувати, робити впізнаваними. Один зі способів підвищення власної медійної популярності – участь у телешоу – від кулінарних до танцювальних, у телепрограмах. Романа Луцького ми в них не бачимо. Ви свідомо уникаєте ТБ?

– Декілька разів мене запрошували бути ведучим розважальних шоу, пропонували стати учасником телешоу... Відмовляюся поки що. Я – актор. Звичайно, можна спокуситись і сісти на грошовий потік, який акторство зараз не приносить. Але я відчуваю себе ще молодим, і бачу, куди можу рости саме як актор. Мені подобається повертатися до азів, до навчання, починати з нуля. Це азарт. Наприклад, ринок України мені вже знайомий, тож мене зацікавила Польща. Якщо вийду на певний рівень тут – буду просуватися далі й пробуватиму себе десь ще. Для мене є цікавим те, чим я займаюсь, я люблю акторство. Уявімо собі: рано чи пізно прийде в Україну замовник серйозного кіно, і я свій шанс можу втратити саме через «тєлік», через роль ведучого тощо. Бо це ж відкладається й на манері гри, і на сприйнятті мене як актора. Із серіалами теж треба бути обережним і не стрибати з проєкту в проєкт, бо це затягує. Треба відчувати тонку межу між популярністю і «потоком». От я зараз записав проби в серіал, бо сподобалися тема, мова і наявність ще декількох пунктів, на які я можу погодитись. І я сподіваюся підняти свою медійність на ТБ за рахунок серіалу, а не участі в піснях, танцях чи присутності в кріслі ведучого. Тобто медійна впізнаваність для мене – добре, але тільки через акторство. акторство. І в жодному разі я не засуджую колег, які беруть участь у телешоу, якщо вони дійсно кайфують від цього. Просте це не моє...