Романа Луцького запрошували бути ведучим розважальних шоу, пропонували стати учасником телешоу В інтерв'ю VGL cinema Роман Луцький поділився своїми міркуваннями про важливість сприйняття іронії українцями, роботу в польському кіно, свою обережність у відносинах з телебаченням та ставлення до Тарантіно.
– Як ви перенесли карантинну паузу? Які проєкти довелося відкласти?
– Насправді, переніс досить легко. Не страждав від того, що сидів вдома. Відпочив. Вистави ми в театрі не грали, але вже після першого місяця карантину в нас відновилися репетиції (Роман Луцький – актор Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру. – Ред.): ми працювали онлайн, через zoom. Зйомок у мене на цей період не намічалось. Мали бути проби, які весь час відкладалися, і тепер я навіть не знаю, чи вони будуть. Були пропозиції, від яких відмовився.
– У мене під блоги не заточені ні руки, ні голова. Я от нарешті відновив свій інстаграм, а то в мене остання фотографія там була із серпня минулого року, зі знімального майданчика «Безславних кріпаків». Я не з тих людей, які виставляють фотки щодня. А тут довелося себе примусити, і нічого, втягнувся (сміється). Справа в тому, що в мене на карантині з’явилося багато повідомлень з Африки, де показали серіал «Обручка з рубіном». Тільки з Танзанїї додалося понад 1000 підписників! Я інколи вибірково перекладав повідомлення, і зазначається: мова суахілі. А в мене фотографія річної давнини! Тепер ще з Туреччини почали додаватися. Оскільки цікавість до мене зросла, довелось активізуватись, розуміючи, що моя професія пов'язана з публічністю.
– Чи були перемовини про участь у проєктах, поданих цьогоріч на пітчинги Держкіно?
– Якщо творці фільму заявляють актора в дрімкасті, вони можуть і не повідомляти йому про це. Пам'ятаю, колись ми приїхали з Юрієм Мінзяновим на пітчинг Держкіно із «Безславними кріпаками», а там сказали, що на мене вже півдня дивилися. Тобто в дрімкасті я був, але до мене ті пропозиції не надходили. Але загалом після карантинної паузи все поступово відновлюється і пропозицій більшає. Нещодавно я записав проби для двох повних метрів і одного серіалу. І життя відразу набуло інших барв (сміється). Звичайно, є театр, це прекрасно. Але будьмо відвертими, кіно – must have для впізнаваності, медійності. Коли актори кажуть, що працюють виключно заради мистецтва, просвітництва, заради інших, а не себе, це викликає в мене посмішку. Актор виходить на сцену перед людьми, перебуває в центрі уваги в кіно – це одна з вимог професії. Театр і кіно дають нам можливість щось сказати, чимось ділитися... І треба намагатися бути чесним із собою, як би це не боліло (посміхається).
– Які у вас критерії відбору пропозицій? Які сценарії відкидаєте відразу, бо не сприймаєте або вважаєте такими, що не на часі? На що погоджуєтеся без сумнівів?
– Зараз на першому місці для мене навіть не драматургія, не сценарна структура чи діалоги, а питання мови. Російською я не працюю. Допоки в нас війна – це принципово.
У мене був у житті один російськомовний проєкт – «Параджанов» Олени Фетісової. Але то ще 2013 рік, до революції, до війни, і лише мій другий кінопроєкт в житті. До речі, коли я тоді приїздив до Києва, на мене багато хто насідав: «Давай, Ромо, позбувайся вже акценту, вчи російську, якщо хочеш зніматися далі». Тепер, з огляду на ситуацію в нашій країні, перший критерій у мене – мова. Потім – сам сценарій, його тема, ідея і… діалоги. Навіть не знаю, що з них вивести на перше місце – якщо ідея крута, а діалоги кульгають, то можна зважувати, що за режисер, чи він врахує поправки актора, які партнери будуть... Але якщо діалоги хороші, а ідея погана, то, звичайно, скажу ні.
– А як щодо жанрів?
– Я ніколи не мрію зіграти когось або щось. От у Познані я граю Гамлета, але ніколи не мріяв зіграти Гамлета, навіть не уявляв. Я з тих акторів, які відштовхуються від пропозицій, які надходять. По-перше, те, що собі намрію, може не справдитися та розчарувати, а по-друге – треба брати те, з чим можеш працювати, закатувати рукава, і – вперед. Якщо розмірковувати теоретично, що мені хотілося б зараз, наприклад, то це жанр сучасної драми, порацювати, з психологією складного персонажа. Але, як актор, я розумію, що добре може бути й у фентезі, і в комедії, і в багатьох інших жанрах.
– Була пропозиція участі в копродукційній стрічці, польсько-українській, але поки що не можу повідомити щось конкретне. Нещодавно я знявся в польській короткометражці Jestem wyspa («Я – острів»). Це дипломна робота студента кіношколи в Катовіцах. Пропозиція надійшла якраз у той час, коли я відмовився від російськомовного проєкту, а навколо карантин... У Польщі є така практика: до студентських робіт запрошують медійних акторів, зірок, і вони погоджуються. В Україні я з таким не стикався. Моїм партнером на знімальному майданчику був Бартош Жуковський, який грав Вальдека в культовому польському серіалі «Світ Кепських». Уявіть, тартак, де ми знімали фільм, фактично зупинився: робітники, як паломники, приходили, щоб побачити актора та сфотографуватися з ним. А я, до речі, серіал про Кепських дивився ще 20 років тому в себе в селі. І на ньому вчив польську мову на слух!
– Восени на екрани виходить жанровий фільм «Безславні кріпаки» (він є одним з переможців конкурсу фільмів патріотичного спрямування Мінкульту й отримав 19,6 млн грн державного фінансування від держави при загальному бюджеті 27 млн грн. – Ред.). Як ви з’явилися в цьому проєкті?
– Ще під час фільмування «Секс і нічого особистого» продюсер Юрій Мінзянов повідомив про бажання зняти мене в ролі Тараса Шевченка, навіть зробили проби гриму. Тож і відібрали мене ще тоді.
– Не з'являлося відчуття – де я, а де Тарас Шевченко?
– Звичайно. Я запитував: яким чином, чому я? За параметрами ж наче не підходжу. Утім Юрій Мінзянов і режисер Роман Перфільєв попросили уважніше роздивитися молодого Шевченка. І, зрештою, вони мене переконали. Не буду приховувати, я роздумував, зважував усе: як зреагують, які я аргументи можу навести на користь свого рішення, моделював різні ситуації. Так, Шевченко у «Безславних кріпаках» далекий від канонічного. Але це не історичне кіно, не документальний жанр. Усім зрозуміло, що Шевченко не був самураєм. А іронія – це здорова ознака, нам її не вистачає, треба це виправляти. Зі школи нас переслідує забронзовілий образ Шевченка з нахмуреними бровами. До речі, майже ніде немає пам’ятників молодому Шевченку, переважає один і той самий суворо-сумний образ. Але ж він був яскравою, живою людиною, тож може бути й альтернативна історія! Треба йти в ногу з часом і трохи розслабитись: у «Безславних кріпаках» ви побачите видатного поета геть іншим від, наприклад, образу у виконанні Бондарчука-старшого.
– Готові до критики?
– Так. Навіть готовий сперечатися з тими, хто не сприймає іронії, не може позбавитися радянських шор та прагне тримати все, що пов’язане з історією нашої країни, «у плачі й стогоні». Не хочу спойлерити, але в нас буде повна протилежність плачам і стогонам.
– Продюсери навіть назвою наблизили «Безславних кріпаків» до роботи Квентіна Тарантіно. Наскільки цей режисер близький вам за духом?
– Близький. Його останні фільми – «Одного разу в Голлівуді», «Джанго» і «Мерзенна вісімка» – мені дуже «зайшли». Тож я за Тарантіно в кіно.
– «Безславні кріпаки» – жанрове кіно, де багато сутичок, пострілів, спецефектів. Як із цим справлялися й що найбільше запам’яталося з процесу фільмування?
– Пригадую сцену, де я півдня пробув закопаний по горло в ямі. Поки йшли дублі, мене не відкопували, а потім ще й водою в кадрі поливали... Катаною довелося помахати на березі київського моря. Мені пощастило з колегою Сергієм Стрельниковим – він навчав мене прийомам карате-кіокушинкай, але ми домовилися працювати на 100 %, тож обидва ходили в синцях. Контузію навіть довелося пережити через постріли. Різне було. А взагалі, я залюбки забираю роботу в каскадерів: домовляюсь, що максимально роблю все, що не створює надвеликих ризиків. Але якщо буде справді небезпечно, то вже втрутяться продюсери.
– Восени на кіноекранах ще один фільм за вашої участі, і він теж про Шевченка: «Тарас. Повернення» режисера Олександра Денисенка...
– Я там зіграв друга Шевченка, польського офіцера Мачея Мостовського. Він засуджує жорстокість російських офіцерів до підлеглих, але мусить залишатися в армії. Йому довелося формально відректися від власних переконань, проте в душі він готовий повернутися до боротьби за свободу.
– Уже не перший рік йде розмова про необхідність формування «інституту українських зірок»: кінематографістів і акторів, зокрема, треба піарити, популяризувати, робити впізнаваними. Один зі способів підвищення власної медійної популярності – участь у телешоу – від кулінарних до танцювальних, у телепрограмах. Романа Луцького ми в них не бачимо. Ви свідомо уникаєте ТБ?
– Декілька разів мене запрошували бути ведучим розважальних шоу, пропонували стати учасником телешоу... Відмовляюся поки що. Я – актор. Звичайно, можна спокуситись і сісти на грошовий потік, який акторство зараз не приносить. Але я відчуваю себе ще молодим, і бачу, куди можу рости саме як актор. Мені подобається повертатися до азів, до навчання, починати з нуля. Це азарт. Наприклад, ринок України мені вже знайомий, тож мене зацікавила Польща. Якщо вийду на певний рівень тут – буду просуватися далі й пробуватиму себе десь ще. Для мене є цікавим те, чим я займаюсь, я люблю акторство. Уявімо собі: рано чи пізно прийде в Україну замовник серйозного кіно, і я свій шанс можу втратити саме через «тєлік», через роль ведучого тощо. Бо це ж відкладається й на манері гри, і на сприйнятті мене як актора. Із серіалами теж треба бути обережним і не стрибати з проєкту в проєкт, бо це затягує. Треба відчувати тонку межу між популярністю і «потоком». От я зараз записав проби в серіал, бо сподобалися тема, мова і наявність ще декількох пунктів, на які я можу погодитись. І я сподіваюся підняти свою медійність на ТБ за рахунок серіалу, а не участі в піснях, танцях чи присутності в кріслі ведучого. Тобто медійна впізнаваність для мене – добре, але тільки через акторство. акторство. І в жодному разі я не засуджую колег, які беруть участь у телешоу, якщо вони дійсно кайфують від цього. Просте це не моє...