На початку листопада жінка відзначила дві поважні дати: 70-річчя з дня народження та «золоте весілля» Марія Михайлівна Федорко мешкає в центрі Калуша і в той же час є активною громадською діячкою Підгірок. Саме в Підгірках знаходиться родинна садиба пані Марії та мешкає рідна сестра Ольга.
Родовід сім'ї по маминій та по батьковій лінії — польсько-український, бо дід Михайло Пшончак був із польських мазурів. Бабуся пані Марії, Євдокія (Доня) родом із села Блюдники поблизу Галича.
Дід і баба були поважними ґаздами у Підгірках, тому що дід мав престижну роботу у Калуші на «Саліні». Вони збудували аж дві хати «під блєхов», що свідчило про певний рівень достатку. На виробництві не тільки добре платили, а ще й давали продукти харчування — пшоно, мармуляду. На храмові свята збиралася велика родина. У Підгірках це Стрітення Господнє — зима, сніги. З Блюдників прибували аж двома саньми (зими у ті часи стояли морозні і були сніжними), запряженими добротними кіньми. Брат діда був трубачем та цимбалістом, мав веселу вдачу, умів гарно розважати всю родину під час спільних святкувань.
Марія народилася 2-го листопада 1950 року в селі Блюдники, там де і її батьки — Іванка та Михайло. Коли бабуся збудувала нову оселю — всі переїхали до Підгірок. Середню освіту здобула у ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1 нашого міста. Після закінчення, за направленням зі школи, влаштувалася на Калуський монтажно-заготівельний завод, де пропрацювала до виходу на заслужений відпочинок у 2000 році.
Професія в Марії Федорко була більш чоловіча — газорізальниця, та жінка справлялася з нею краще за інших, про що свідчить незліченна кількість грамот та відзнак. Її прізвище занесено у книгу Трудової Слави заводу, а світлина постійно була на дошці пошани. За високі показники у роботі жінка була нагороджена медаллю «Ветеран праці».
На одному заводі Марія Михайлівна пропрацювала 33 роки.
Після виходу на пенсію Марія Михайлівна ще 12 років трудилася у Калуському коледжі культури та мистецтв.
На початку листопада жінка відзначила дві поважні дати: 70-річчя з дня народження та 50-річчя подружнього життя — «золоте весілля». Виховала разом із чоловіком Ігорем двох синів — Романа та Богдана. Тішить серце жінки єдиний внук Олександр — студент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Чоловік Марії Михайлівни, Ігор Степанович, — із родини репресованих. Його батьки побралися молодими у вирі боротьби за волю України. Вояки УПА не тільки героїчно боролися, а й вміли вірно кохати, одружувалися. Та узаконення відносин загрожувало репресіями дружинам та дітям. Так і сталося у родині Федорків, коли батьків вивезли, а маленького двомісячного сина переховувало все село. Тільки 10-рінчим Ігор зміг зустрітися з батьками у Казахстані на поселенні.
Допомагати репресованим, підтримувати з ними зв`язок у ті тоталітарні часи було справою дуже ризикованою, та Марія Михайлівна ніколи не залишалася осторонь проблем та переживань своїх близьких. І зараз не кожен має сміливість відверто стати на захист несправедливо засудженої особи. А раніше така підтримка загрожувала втратою свободи та переслідуваннями. Не побоятися, не зупинитися, не стати осторонь, не пройти мимо — все це притаманне Марії Михайлівні. Так, треба було бути саме такою особою, щоб допомагати вдові національного героя з Підгірок Андрія Стадника. Дружина Андрія, Станислава Стадник (Сташка) була двоюрідною сестрою діда Марії Федорко, Михайла Пшончака. Пані Марія з дитинства пам’ятає цю вродливу і сильну жінку, на долю якої випали тяжкі випробування.
Довідка. Андрій Андрійович Ста́дник (псевдо: «Бистрий», «Чорт»), командир сотні УПА «Бистриця». Загинув навесні 1947 року в бою проти більшовиків біля с. Луги, Рожнятівський район, Станіславська область. Його рідна сестра, Ірина Стадник-Шлемко «Рута» — референт жіноцтва при Станіславському окружному проводі ОУН. Розстріляна енкаведистами у 1945 році.
Після того, як Андрія Стадника було знищено, розпочалося переслідування родини – дружини Станислави (Сташки) та малолітнього сина Ярослава. Десь у далеких і безкраїх просторах Сибіру Станислава померла, а дитину забрали до дитбудинку. Довгі роки родина розшукувала Ярослава, що залишився сиротою. Та марно. Адже тодішній режим засекречував дітей «ворогів народу», щоби не підтримували зв`язки з родиною та не знали минулого і власних батьків. Можливо, тому сотні написаних листів та відозв не дійшли до адресата. Аж тоді, коли Ярослав відбував строкову службу на флоті, таки вдалося з ним налагодити контакти. Саме Марія Федорко зібрала пакет необхідних документів для реабілітації Ярослава. Страшно, адже чим таким дитина могла завинити, що потребувало реабілітації? Та жінка це зробила, попри страх та ризик. Пізніше підтримувала листування з Ярославом, що уже з власною родиною проживав у місті Актюбинську, працював у порту кранівником. Про своїх батьків дізнався від родичів, навідуючись до Підгірок.
Десь у 1950-60-х роках стався досить цікавий випадок, коли один із підгірчан, двоюрідний брат Ярослава, перебуваючи у відрядженні в місті Актюбинськ, мав намір побачитися із братом. До цього раніше він хлопця не бачив, а натомість добре знав його батька. Випадково зустрівшись на вокзалі, він відразу впізнав Ярослава, бо схожість з батьком, Андрієм Стадником, була вражаючою. На жаль, на сьогодні зв’язки зі Стадниками втрачено через кордони, війну та коронавірус.
Марія Михайлівна — людина з неймовірним зарядом позитивної енергії, активна волонтерка всіх калуських музеїв, у експозиції яких знаходиться величезна кількість цінних та раритетних домашніх ужиткових речей і предметів, що належали її родині, як-от побутові жорна і щипці для зачіски, маґлівниці та вишивані вироби, ікони. Жінка не тільки добре знається на цінності предметів, а й береже, як кажуть, нематеріальний скарб: цікаві історії, перекази, бувальщину.
2017 року Марія Федорко була нагороджена грамотою міського голови за вагомий особистий внесок у збагачення культурних цінностей українського народу та з нагоди 25-ї річниці відкриття музею-оселі родини Івана Франка. 12 травня 2019 року директор музейно-виставкового центру Артур Єфремов нагородив Марію Михайлівну подякою за активну підтримку та співпрацю у проведенні виставки «З бабусиної скрині. Вишивані орнаменти у Франковій оселі».
Сьогодні Марія Михайлівна — активна слухачка Університету третього віку, що функціонує при територіальному центрі соціального обслуговування Калуша.
Громада Підгірок високо цінує цю просту і милу жінку, яка є душею та ідейним натхненником багатьох добрих справ. Вік, час, виклики — не перешкода для особи, яка хоче активно жити, творити, самовдосконалюватися. Це яскравий приклад того, що у будь-якому віці є свої переваги, а добрі справи неодмінно повертаються для людини сторицею.
Наталія МЕЛЬНИК, краєзнавиця
