50 років на двох. У Калуський ЦРЛ разом працюють медсестрами мати та донька. ФОТО

Пів століття трудового стажу на двох ㅡ в Калуській ЦРЛ працюють мама і донька Дзядики.
Переглядів: 10341
Не завжди робочі графіки мами і доньки співпадають

У мами, старшої медичної сестри операційного блоку Людмили Андріївни Дзядик, ㅡ 33 роки стажу. У доньки, медичної сестри кардіологічного відділення Галини Іванівни Данилів ㅡ 17 років. Обидві закінчили Івано-Франківське медичне училище за спеціальністю «Сестринська справа». Обидві працюють в одному лікувальному закладі, хіба у різних відділеннях і на різних поверхах, інформують "Вікна" з посиланням на пресслужбу Івано-Франківського базового медичного коледжу.

У Галини своя сім’я, підростає двоє дітей ㅡ 12-річний син і 6-річна донечка, живуть Даниліви окремо. Людмила Андріївна працює кожен день, Галина ㅡ по добах. Та донька знаходить хвильку, щоб забігти до мами. Бо знає, що у тої все часу не вистачає: «як не звіти, то медикаменти, як не медикаменти, то ще щось» ㅡ така специфіка роботи старшої медичної сестри.

Так було раніше, до пандемії коронавірусу. Коли хворих значно побільшало, а медичних працівників не вистачало, Галину Іванівну перевели з кардіології в ковідне відділення. Один місяць, як обіцяли, розтягнувся на кілька місяців.

ㅡ Увикається, привикається, ㅡ Галина Данилів підшукує слово, розповідаючи про роботу «на передовій». ㅡ Головне ㅡ правильний індивідуальний захист. Я, слава Богу, не хворіла, у нас ІФА беруть що два тижні ㅡ все добре. А є чимало медпрацівників, які перехворіли.

Людмила Андріївна за доньку, звісно, хвилюється, але як медик розуміє: хтось повинен цю роботу виконувати. А її Галинка «вміє добре вени колоти, фіксулі ставити, вміє надати першу допомогу при невідкладних станах». Тепер спілкуються більше телефоном і хіба на вихідні зустрічаються.

З двох доньок Людмили Андріївни одна пішла її професійним шляхом, інша — ні. Для обох своєрідним випробуванням стало відвідування лікарні. Коли взяла якось з собою на чергування молодшу Наталю і та на приймальному побачила первинну хірургічну обробку рани та втратила свідомість, то на цьому її «медична практика» закінчилася. Зараз Наталя працює соціальним педагогом у школі, закінчивши Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника.

Галя теж ходила з мамою на чергування, але її схожа ситуація не злякала, не викликала негативних емоцій.

ㅡ Пам’ятаю як зараз, як вперше побачила операцію, то був апендицит, ㅡ розповідає пані Галина. ㅡ А взагалі я з маленької гралася в одне: ляльки, іграшки, уколи. Коли вчилася у школі, ходила до мами на роботу. З дитинства знала, що піду працювати в медицину.

В родині навіть жартували, що старша донечка ту любов до медичного фаху отримала з маминим молоком. Бо коли Галинці було всього кілька місяців, Людмила Дзядик вступила в Івано-Франківське медичне училище.

Вийшло так, що жили біля лікарні, яку тільки-но побудували у Калуші в Підгірках. З практичних міркувань, що до роботи буде близько, пішла туди санітаркою в реанімаційне відділення. В її родині медиків не було, більше того, зізнається, боялася крові. Та побачила, що до крові можна звикнути. А ще зрозуміла, що хоче і може вчитися.

Оскільки у шкільному атестаті були лише п’ятірки, в Івано-Франківське медичне училище вступила без екзаменів, за співбесідою. Це був 1984 рік. А позаяк в училищі з 1982 по 1994 рік функціонувало вечірнє відділення з підготовки медсестер без відриву від виробництва, пішла вчитися саме туди. Спочатку ще як була у декреті з Галинкою, а потім півтора роки поєднувала навчання і роботу. Чи легко вчитися і працювати, ще й їздити, ще й коли маленька дитина?

ㅡ Я працювала не кожен день, а по добах, мені ставили чергування більше на суботу-неділю, щоб я могла їздити на навчання, ㅡ пані Людмила розповідає про роки навчання. ㅡ Звичайно, складно було їздити з Калуша до Франківська, особливо взимку. Мене дуже підтримала свекруха, яка була вдома і взяла на себе обов’язки по догляду за Галинкою. А я вчилася вечорами.

У вечірньому навчанні вбачає і свої плюси. Адже працювала в реанімації і мала постійну практику.

ㅡ Училище давало теорію, а як приходила вечорами на роботу, або в суботу, або у святкові дні, то дівчата дозволяли колоти, ㅡ згадує ті роки. ㅡ Я вже вміла колоти внутрівенно, м’язево. Бачила, як розводити антибіотики, як робити пробу. І догляд, і пролежні, бо це реанімація. Все це я бачила і дещо навіть сама пробувала робити, тож мені легко було вчитися. Училищу вдячна за теорію, а дівчатам за практику. 

В училищі Люда Дзядик була старостою класу. Зараз вже призабула, як викладачів звати, адже стільки років пройшло. А куратором був Роман Іванович Малець, викладач латинської мови ㅡ «добрий, спокійний, врівноважений». Знання латинської згодилися, адже дехто з лікарів призначення пише латинською.

Коли у 1987 році Людмила Дзядик закінчила училище, в тому ж реанімаційному відділенні пішла медсестрою на декретне місце. А коли в операційному блоці звільнилося місце операційної медсестри, перевелася туди. Останні 18 років ㅡ старша медична сестра операційного блоку.

ㅡ Це навіть не однопрофільна операційна ㅡ суто хірургічні чи суто травматологічні операції, ㅡ розповідає Людмила Андріївна. ㅡ Це операційний блок. Доводилося митися і на гінекологію, і на нейрохірургію, і на урологію, і на ЛОР, і на травму. Дуже багато операцій. Це надто складно. В нашому операційному блоці є одинадцять операційних залів, додалась також лапароскопічна операційна.

Старша медична сестра відповідає за всі ці операційні зали. Нерідко і сама встає до операційного столу, особливо у відпускний період, чи коли дівчата їдуть на курси, чи коли хтось на лікарняному. Як не вистачало працівників в гінекологічній бригаді пологового будинку, п’ять років працювала в її складі.

Десь прочитала, що операційна сестра повинна передбачати дії хірурга на п'ять кроків вперед і вертіти головою на 360 градусів. З власного досвіду Людмила Дзядик переконана, що їхня робота потребує певних якостей від фахівця.

ㅡ Це потрібно бути готовим в будь-який момент допомогти лікарю зупинити кровотечу, не боятися крові, ㅡ і продовжує перелік особливостей. ㅡ Треба відповідальних людей. Колись, свого часу, як я йшла в операційну, то треба було зо три роки відробити в хірургічному відділі, щоб мати поняття про асептику, антисептику, дезінфекцію, про хірургічні інструменти. Аж тоді ти могла ставати до операційного стола. Бували випадки, коли санітарочки відмовлялися: «Ні, я не буду тут працювати, не можу». А з медсестричками такого не було. Працюють, звикають, не бояться, стараються. А коли трьох перевели у ковідне відділення, то і за них стають до операційного стола.

Галина Данилів теж думала, що піде в операційну, як мама. Але її місцем праці стала кардіологія, реанімаційний блок. Теж складна і відповідальна робота. Там незмінно майже 17 років, допоки не довелося піти в ковідне відділення. Має першу категорію.

Коли нещодавно Галина Іванівна Данилів була на курсах підвищення кваліфікації в медичному коледжі, побачила, як багато змінилося, вдосконалилося в навчальному закладі, де вчилася і вона, і мама. Хоча і за її навчання (закінчила училище у 2003 році) замінили вікна на пластикові, проводили ремонти. Тепер додалось багато нового, стало ще сучасніше і затишніше. А з тими часами, коли вчилася і про які їй розповідала мама ㅡ і не порівняти.

А ще у Калуській ЦРЛ всі знають Людмилу Андріївну Дзядик як умілу вишивальницю. Її роботи були на виставці, яку обком профспілки працівників охорони здоров’я проводив в обласному драмтеатрі до Дня медичного працівника. То були і картини, і плаття, і сорочки. Приємно було, коли біля їхнього стенду зупинялися люди, захоплено оглядали, схвально оцінювали.

Вишиває жінка і нитками, і бісером. Цьому захопленню вже зо два десятки років. А що останнім часом треба брати окуляри, не журиться. Більше любить вишивати нитками, тоді, каже, картина виглядає як намальована.

У Людмили Дзядик підростає троє онуків: два хлопчики і дівчинка. Як внуки йшли до школи, вишила їм сорочки. Дарувала свої картини друзям, колегам по роботі. Бо здавна відомо, що українська вишивка має особливу магію і енергетику ㅡ вона захищає, оберігає, програмує добро.