Брати ніколи самі себе не рекламують. Звідки з’явилися ідея встановити мамонтів у Підгір’ї, в чому складності роботи скульптора та яка їхня найбільша професійна мрія, розповів сайт "Куфер".
Дмитро: Наш творчий шлях почався ще з діда. Усіх дочок він змушував працювати по господарству. Крім нашої мами — їй він дозволяв малювати, бо і сам любив це. Потім вона вступила у художнє училище, отримала неповну художню освіту.
Тарас: На тому її освіта закінчилась, бо життя змушувало поїхати на роботу за кордон. Але в мами є талант, я вже з двома художніми освітами можу це оцінити.
Дмитро: Коли згоріла церква в Горохолиному Лісі, де знімали фільм «Вій», маму запросили робити іконостас у новому збудованому храмі. Хоча взагалі живопис — це її хобі. Вона з батьком займалася гуртовою торгівлею, щоб нас прогодувати.
Тарас: Насправді творчість мами проявлялась у всьому. Будуючи будинок, весь декор самі з батьком робили — там є і картини, і різьба. Ми цей шлях не вибирали, все сталося автоматично. Коли закінчив школу, точно знав, що хочу малювати.
Дмитро: Мама нічого нам не забороняла, це сприяло розвитку творчості. Наприклад, мене змалечку залишали з пластиліном, аби я ним бавився. А коли в 1999 році народився наш молодший брат Богдан (15 квітня, як Леонардо да Вінчі), мама казала, що він буде класно малювати. І в нього дійсно гарно виходить живопис.
Богдан: Я спершу і поступав на живопис, у коледж Труша у Львові, але не пройшов конкурс. Про скульптуру думав, але саме про кераміку. Але брати надихнули, запросили у команду і зараз я радий, що так сталося.
Дмитро: Можна стати скульптором без освіти, але середовище дуже формує і збагачує людину.
Богдан: Усім керівництвом займаються старші брати, я поки допомагаю і вливаюсь в колектив. Хоча вже беруся за складніші ролі — як-от самостійно створювати скульптуру.
Тарас: Загалом нам комфортно працювати втрьох. Хоча командна робота дуже складна: треба вміти вгамувати свої амбіції, а ми дуже різні за характерами та поглядами.
Дмитро: Зате коли ми працюємо разом, нам вдається зробити це швидко.
Тарас: Наприклад, чотирьох 7-метрових мамонтів ми зробили менше, ніж за 6 місяців. Тоді ще Дмитро виривався для підготовки до свого весілля.
Дмитро: Коли робили мамонтів, спочатку вивчали фотографії, кістки, розміри, розрахували пропорції мамонта. Потім визначили, де та які скріплення потрібні, придумували, як поставити мамонта. Ми його робили по частинах, вивозили, а на місці вже складали.
Дмитро: Наша щоденна робота починається з дослідження матеріалу, з яким будемо працювати. Наприклад, коли робили макет ратуші, звернулися до головного архітектора міста. Він дав архівні фото, старі креслення. Після збору інформації, визначаємось з матеріалом і плануємо розрахунки. І тільки тоді приступаємо до роботи. Інакше робота буде порожньою, вона не буде притягувати погляд.
Тарас: Коли немає комерційних замовлень, займаємося творчістю. Або ж акумулюємо енергію, необхідну для творчості.
Дмитро: Працюємо з глиною, бетоном (наприклад, мамонти — бетонні на залізному каркасі). Працювали з бронзою, гіпсом. Щоб сформувати залізний каркас, є трубогин — спеціальний важіль, яким можна гнути арматуру.
Тарас: Це фізично важка робота. Після мамонтів ми були дуже виснажені. Цю технологію ми випрацювали для себе самі. Каркас зварювали тут, на арматурному заводі.
Дмитро: Не любимо пластик. Він псує здоров’я і дуже токсичний, навіть якщо працювати у респіраторі.
Тарас: Єдиний раз, коли працювали з пластиком — це макет ратуші, розташований у Бастіоні. Хотіли зробити кілька таких макетів зі старими будівлями Франківська. Але кошторис перевищив межі, тому зупинилися на одному.
Богдан: Я працював поки лише з деревом і каменем м’якої породи (пісковик, вапняк) — на таких легше вчитися. Одна з технологій, у якій працюю, це заливка у форму — коли форма обкладається гіпсом (наприклад, рука), вона засихає і всередину заливається бетон чи гіпс, і так виходить копія тієї руки. Потім форма зачищається, фарбується.
Ідея створити мамонта з’явилась після знайомства з Марією та Юрієм Козакевичами. Вони тоді займались проєктом краєзнавчого музею в ратуші і хотіли встановити там Старунського носорога [рештки якого знайшли на Богородчанщині, але який зберігається у музеї в Кракові]. Нас ця ідея надихнула. Спочатку вони шукали меценатів, щоб реалізувати це, але нічого не вдалося. Тоді я запропонував Юрі показати цю ідею Underhill. За ніч він зробив презентацію «Парку Кайнозою». Інвестори закохалися у цю справу і так ми почали робити мамонтів.
Дмитро: Носоріг вважається найкраще збереженою знахідкою у світі. Навіть внутрішні органи збереглися. У Львові також зберігається скелет мамонта, знайденого теж у Старуні... Наше завдання розповісти про це місце. Але без замовників не було б таких великих скульптур. І ми дуже вдячні, що замовники в нас повірили.
Тарас: Цей парк, до того ж, плюс для України. Я вірю, що і наша робота зробить внесок у розвиток держави — привабить туристів, наповнить бюджет.
