Перенесення образу Божої Матері з Івано-Франківська до Гошева. Село Довге-Калуське, липень 2002 року 1387 р. Перша писемна згадка про село, яке входило в той час до Галицької землі Руського воєводства. Його тодішня назва звучала як villa Dolhe (вілла Долге). Це зазначено в оригінальних документах, що зберігаються в головному архіві давніх актів у Варшаві (фонд Метрика Коронна), Центральному державному історичному архіві у Львові, а повна інформація – у міській раді Калуської об’єднаної територіальної громади.
1565 р. Перша писемна згадка про церкву титулу св. Василія Великого. Проіснувала 155 років. В історичних джерелах, збережених у національному музеї ім. Андрея Шептицького, наша церква згадується однією із перших: «Станом на 1565 рік церкви були в таких селах: Калуш, Загір’я, Пійло, Довге, Копанки, Підмихайля, Вістова, Новиця».
1648 р. У часи Хмельниччини значна частина селян Калуського староства повстала проти всяких утисків з боку адміністраторів, державців і посадовців. Це повстання охопило майже всі села староства. Найбільш активно проявили себе селяни Грабівки, Сівки, Довгого, Пійла, Мостища, Каменя, Кадобної, Берлогів, Ясеня, Небилова, Угринова, Підмихайля. Повстання очолив священник із с. Грабівка Іван Коритко, прозваний шляхтою «попом Грабівським».
1720 р. На місці першої церкви побудовано другу церкву, яка проіснувала 149 років. У цьому ж році парафіяни без жодного цвяха чи клямри збудували дзвіницю на чотири дзвони. Вона служить людям уже 300 років.
1820 р. 200 років тому при церкві Василія Великого для священників парафії побудована резиденція. Першим сюди був поселений о. Лука Целевич. За існування резиденції в ній проживали зі своїми сім’ями до кінця свого життя о. Василь Головацький (20 років), о. Симеон Стефанович (18 років), о. Іоан Каратницький (11 років), о. Михаїл Олексій (19 років). Спалена працівникими НКВС у 1951 році.
1870 р. На 55-му році життя помер парох нашої церкви о. Василь Головацький. Народився в 1815 р. Висвячений на священника в 1837 році. Був парохом у селах Олеськів, Мостище, Радча, Іванівка Станіславського, Богородчанського, Калуського деканатів. У 1850 р. переведений на парафію сіл Довге і Тужилів. Похований на церковному подвір’ї.
1890 р. На 78-му році життя помер парох церкви о. Симеон Стефанович. Церковну діяльність проводив у Тлумацькому, Пістинському, Калуському деканатах. У 1872 р. його призначили на парафію в с. Довге церкви св. Василія Великого і дочірньої церкви св. Ігнатія Богоносця в с. Тужилів. Значився як титульний радник митрополичої консисторії з відзнакою крилошанина, а також як священник-ювілят. Похований на старому цвинтарі.
1902 р. На 60-му році життя помер парох церкви о. Іоан Каратницький. Пасторську діяльність проводив на парафіях Косівського, Болехівського, Калуського деканатів. 1885 р. став заступником декана Болехівського деканату, 1892 р. переведений парохом у с. Довге і с. Тужилів. Значився як вислужений декан із відзнакою крилошанина. Похований на церковному подвір’ї.
1911 р. Улітку цього року вогонь знищив церкву св. Василія Великого, яка проіснувала всього 42 роки. Згоріла й бібліотека, в якій зберігалися стародавні релігійні книги, книги метричні, а також книги із записами життя церковної громади, починаючи із 1565 року. Від церковного майна залишилися тільки ключі від вхідних дверей. Для проведення богослужінь парафіяни побудували тимчасову каплицю.
1916 р. На місці церкви, яка згоріла, побудовано четверту. Вона стоїть до сьогодні. Освячення церкви відбулося 28 серпня 1916 р. в день свята Успіння Пресвятої Богородиці. Цей день став другим храмовим святом для жителів села. Перше відзначаємо 14 січня на свято Василія Великого, іменем якого названо церкву від початку її існування.
Ярослав Ільків, художник, що створив у церкві настінні розписи
1916 р. Австрійська армія конфіскувала чотири дзвони, які були закуплені і встановлені парафіянами у 1893–1894 рр. Після закінчення Першої світової війни в 1918 р. польська влада отримала за дзвони компенсацію, але громаді села гроші не повернули.
1914–1918 рр. Перша світова війна почалася 1914 р. У ній брали участь майже всі європейські держави: з одного боку ‒ Австрія, Німеччина, Болгарія, Туреччина, з другого ‒ Росія, Англія, Франція, Італія, Румунія. Ця війна забрала багато людських життів. Збереглися прізвища наших односельчан, які брали в ній участь.
Микола Коцан – піхотинець австрійської армії. В одному з боїв отримав важке поранення в ногу. Більше року перебував на лікуванні в столиці Австрії – Відні. Відновити здоров’я після лікування не вдалося. Залишився на все життя кульгавим, тому завжди ходив з коштуром.
Микола Петрів – уродженець с. Грабівка, служив в армії артилеристом при канонах. В одному з боїв був поранений, але поле бою не залишив. Відзначився відвагою, кмітливістю, розумінням справи, за що й був підвищений у військовому званні і нагороджений цісарськими нагородами. Пройшов дорогами війни до її закінчення.
Михайло Івасів – в австрійській армії був працівником медичної служби: допомагав перевозити поранених бійців до польових госпіталів; займався доставкою продуктів харчування на передову військовим. Виконував інші роботи.
Луць Кухтин – піхотинець австрійської армії. Воював на передній лінії фронту. В одному з боїв отримав поранення і був демобілізований.
Іван Струк – на фронт потрапив 22-х річним юнаком, приїхав туди на підводі, запряженій кіньми. Перебував у тилу, довозив солдатам зброю, снаряди, продукти харчування, виконував інші роботи. Проїхав дорогами війни Угорщину, Румунію, Австрію і повернувся додому тією ж підводою з кіньми через три роки.
Іван Парцей ‒ кавалерист зразкового кінного полку ім. Франца Йосифа, дислокованого недалеко від Відня. Полк брав участь у багатьох боях, наводив жах на противника під час наступальних воєнних операцій. Відзначався сміливістю та відвагою також Іван Парцей, за що був нагороджений командуванням полку іменною шаблею із написом: «За участь у воєнних діях 1914‒1918 рр. нагороджується кавалерист Іван Парцей. Цісар Франц Йосиф».
1918 р. Микола Коцан стає першим війтом за Польщі. У складі Австрії село перебувало до 1918 року. У зв’язку зі світовими подіями, розпадом Австрії галицькі землі, у тому числі й Довге-Калуське, відійшли до Польської держави. У селах і містах встановлюються нові порядки в господарській діяльності й адмініструванні. Обираються керівники сільських, міських і територіальних громад. Першим війтом за Польщі жителі села обирають Миколу Коцана. Як інвалід Першої світової війни, він щомісяця отримує достатньо велику пенсію, тому певну її частину витрачає на потреби, пов’язані зі своєю роботою. Надає також допомогу дітям-сиротам церковнопарафіяльної школи, батьки яких загинули на війні. Стає благодійником Калуської лічниці. Він – один із перших активних керівників органів місцевого самоврядування, знаний у колах урядовців і духовенства тодішньої Калущини під прізвиськом Дорохтей (батька звали Доротей). У Миколи зав’язалася міцна дружба з актором і співаком Іваном Рубчаком, адже він був жонатий на його племінниці Кароліні. Родини часто гостювали одна в одної на храмові свята. Микола Коцан неодноразово приїжджав до Львова і бував у Львівському оперному театрі й театрі ім. Марії Заньковецької на виступах Івана Рубчака. Був також на його похороні у 1952 р. Івана Рубчака поховано на Личаківському цвинтарі.
Микола Коцан, перший війт за Польщі
1930 р. На 86-му році життя та на 56-му році священства помер парох церкви о. Михаїл Олексій. Пасторську діяльність проводив на парафіях Надвірнянського, Тисменицького і Калуського деканатів. У 1911 р. призначений на парафії в села Довге-Калуське і Тужилів. Значився священником-ювілятом, радником митрполичої консисторії з відзнакою крилошанина. На плечі отця Михаїла лягла важка ноша у відбудові церкви після пожежі 1911 року. Церква була освячена в 1916 р. Похований на церковному подвір’ї.
1934 р. На 46-му році помер Євген Олексій, син о. Михаїла Олексія. Євген закінчив гімназію, вивчав у Львові медицину, отримав диплом лікаря. Доктор медицини, сотник, лікар УГА у період визвольних змагань в 1917‒1921 рр. на території України. Під час Першої світової війни у складі австрійської армії перебував на Італійському фронті. У середині листопада 1918 р. вступив до УГА. Служив лікарем у 7-й Львівській бригаді. Перейшов з групою Антона Кравса до Чехії. Спочатку був лікарем у таборі в Йозефові, а потім у чеській армії. У 1923 р. з Чехії прибув до Канади, але через рік повернувся до Львова. Помер 24 лютого 1934 року, похований у Львові.
1937 р. Побудована нова школа. Освятив її, перших учнів та вчителів о. Степан Маркевич. У дарунок під забудову школи власні земельні ділянки віддали Таця Фіняк (пів морга ‒ 0,30 га), Григорій Хромей (4-у пайку морга – 0,15 га). Будували школу сільські майстри – брати Іван та Михайло Парцеї. У цьому ж році направлений учителювати в сільську школу Шандер Мандер, німець із колонії Угаршталь (Сівка-Калуська).
1941–1945 рр. У роки Другої світової війни десятки односельців захищали Батьківщину від німецьких загарбників. Не одна сім’я залишилася без годувальника. Одні пропали безвісти, інші лежать у могилах у різних регіонах України, а також у Латвії, Росії, Білорусі, Польщі, Чехії, Німеччині:
Бразицький Василь Ілліч (1919 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у жовтні 1944 р.
Василів Іван Іванович (1916 р. н.) – рядовий, загинув у бою у вересні 1944 р. Похований у м. Сянок, Польща.
Василів Василь Якович (1921 р. н.) – рядовий, пропав безвісти 01. 02. 1945 р.
Декун Василь Васильович (1924 р. н.) – рядовий, загинув у бою 04. 11. 1944 р. Похований у с. Гловіште, р-н Левково, Чехословаччина.
Кіндрат Іван Дмитрович (1905 р. н). – рядовий, пропав безвісти у липні 1941 р.
Кіндрат Іван Дитрович (1914 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у листопаді 1944 р.
Парцей Іван Васильович (1922 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у січні 1945 р.
Парцей Іван Гаврилович (1922 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у жовтні 1944 р.
Петрів Дмитро Миколайович (1919 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у грудні 1944 р.
Петрів Дмитро Миколайович (1908 р. н.) – рядовий, помер від ран 26. 10. 1944 р. Похований у м. Кросно, Польща.
Польовчук Василь Васильович (1919 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у жовтні 1944 р.
Польовчук Петро Григорович (1908 р. н.) ‒ рядовий, пропав безвісти у жовтні 1944 р.
Ребега Василь Михайлович (1922 р. н.) – рядовий, помер від ран 18. 03. 1945 р. Похований у Євглавському районі, Латвія.
Ребега Микола Васильович (1919 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у липні 1941 р.
Ребега Микола Хомович (1918 р. н.) ‒ рядовий, пропав безвісти у липні 1941 р.
Романів Дмитро Юрійович (1907 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у листопаді 1944 р.
Романів Федір Юрійович (1914 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у липні 1944 р.
Саган Василь Степанович (1922 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у жовтні 1944 р.
Саган Петро Степанович (1919 р. н.) – рядовий, загинув у бою 17. 01. 1944 р. Похований в с. Нове-Островно Ідрицького р-ну Тверської обл., Росія.
Семанів Іван Андрійович (1920 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у жовтні 1944 р.
Семанів Михайло Михайлович (1926 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у вересні 1944 р.
Семанів Іван Онуфрійович (1919 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у липні 1941 р.
Стасів Іван Миколайович (1919 р. н.) – рядовий, загинув у бою 16. 09. 1942 р. Похований в с. Осиновка Молодотудського р-ну Тверської обл., Росія.
Федів Опанас Дмитрович (1908 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у квітні 1945 р.
Хімій Микола Іванович (1910 р. н.) – рядовий, пропав безвісти у жовтні 1944 р.
Хімій Павло Іванович (1906 р. н.) – рядовий, помер від ран 12. 09. 1944 р. Похований в с. Тисовиця Старосамбірського р-ну Львівської обл.
Червоняк Михайло Федорович (1908 р. н.) – рядовий, загинув у бою 17. 08. 1944 р. Похований в с. Лиско-Грушка Краківського воєводства, Польща.
Андрій Ребега, голова осередку «Просвіти»
1950 р. У серпні цього року в селі рішенням Калуського райвиконкому утворено колгосп імені Першого травня, куди «загнали» 186 селянських господарств. Почалася примусова колективізація, у людей забрали тяглову силу, сільгоспреманент, землі. Влада отримала гідний спротив з боку борців незалежної України.
1944–1952 рр. Сумна подія для нашого села. Релігійні переконання й підтримка борців за незалежну Україну стала причиною виселення його мешканців у центральні області України. Комуністична влада рішенням Калуського райвиконкому в липні 1951 року виселила 71 сім’ю (269 осіб) у Долинський район Кіровоградської області. Людей змушували писати заяви про нібито добровільний переїзд. Багато сімей переховувалося у своїх близьких і рідних у навколишніх селах. Влада залишила напризволяще перестарілих, немічних, самотніх жінок з дітьми і робила все, аби від села не залишилося навіть згадки. У жовтні 1951 р. райвиконком прийняв рішення про ліквідацію сільської ради у Довгому-Калуському. У школі організували будинок для престарілих людей. У листопаді 1951 р. було оголошено про передачу церкви під перебудову на приміщення для потреб вищезгаданого будинку. Зусиллями жителів, що залишилися в селі, церкву вдалося відстояти.
1944–1952 рр. За даними облуправління МВС, у 1945‒1950 рр. найактивнішим підпілля ОУН було в Калуському районі в селах Бережниця, Підмихайля, Довге-Калуське. Для боротьби з підпільниками в селі був розміщений гарнізон із 56 осіб. Станіславським військовим трибуналом наші односельці, учасники національно-визвольної боротьби ОУН і УПА, були засуджені й відправлені до місць відбування покарання, а інші загинули в цій боротьбі.
Вінтонів Павло Іванович (1919 р. н.) – стрілець сотні УПА, пс. «Крук», засуджений 15. 09. 1944 р. на 20 років каторжних робіт. Покарання відбував у Горлагу, м. Норильськ.
Гриців Михайло Іванович (1929 р. н.) засуджений у 1950 р. на 25 років виправно-трудових робіт. Покарання відбував у Степлагу, Джезказган.
Гриців Василь Іванович (1930 р. н.) – член ОУН, комбатант УПА, пс. «Побідоносець», засуджений 07. 09. 1949 р. на 25 років виправно-трудових робіт. Покарання відбував у Степлагу, Джезказган.
Дембович Василь Харитонович (1913 р. н.) забезпечував харчування, засуджений у 1946 р. на 10 років виправно-трудових робіт. Покарання відбував у таборах Туруханського району Красноярського краю.
Кіндрат Михайло Дмитрович (1912 р. н.) – стрілець боївки УПА. Загинув 18 серпня 1946 р.
Коцан Іван Юркович (1929 р. н.) – стрілець сотні «Бея», пс. «Град». Загинув 16. 07. 1950 р.
Костів Петро Васильович (1923 р. н.) – зв’язковий, засуджений 13. 04. 1945 р. на 10 років виправно-трудових робіт. Покарання відбував у Горлагу, м. Норильськ.
Кухтин-Левчук Катерина Василівна (1923 р. н.) забезпечувала харчування, засуджена 13. 04. 1945 р. на 10 років виправно-трудових робіт. Покарання відбувала в Горлагу, м. Норильськ.
Мельник Дмитро Андрійович (1922 р. н.) – член ОУН, пс. «Кучер». Загинув у жовтні 1947 р.
Парцей Василь Васильович (1930 р. н.) засуджений 01. 09. 1950 р. на 25 років виправно-трудових робіт. Покарання відбував у різних таборах Сибіру.
Парцей Дмитро Іванович (1929 р. н.) – член ОУН, пс. «Дмитро», засуджений 19. 02. 1952 р. на 25 років виправно-трудових робіт. Покарання відбував у різних таборах Сибіру.
Парцей Василь Іванович (1925 р. н.) – стрілець боївки УПА. Загинув у жовтні 1947 р. біля с. Збора.
Ребега Михайло Андрійович (1929 р. н.) – член «Юнацтва», забезпечував харчування, засуджений 13. 04. 1945 р. на 15 років каторжних робіт. Покарання відбував у Казахстані.
Рибак Теодозія Петрівна (1925 р. н.) забезпечувала харчування, засуджена 11. 12. 1944 р. на 10 років виправно-трудових робіт. Покарання відбувала в Сибіру.
Романів Іван Михайлович (1916 р. н.) – стрілець сотні УПА. Засуджений 15. 09. 1944 р. на 15 років каторжних робіт. Покарання відбував у Горлагу, м. Норильськ.
Романів Юрій Михайлович (1911 р. н.) – ройовий сотні УПА, засуджений 15. 09. 1944 р. на 15 років каторжних робіт. Покарання відбував у Горлагу, м. Норильськ.
Рябий Михайло Іванович (1905 р. н.) – зв’язковий ОУН, заарештований 27. 11. 1944 р. і направлений у спецштаб НКВС. Подальша доля невідома.
Семанишин Василь Іванович (1922 р. н.) – член ОУН, забезпечував харчування, засуджений 13. 04. 1945 р. на 10 років виправно-трудових робіт. Покарання відбував у Красноярську.
Семанишин Іван Іванович (1929 р. н.) – член ОУН, пс. «Яник», загинув у серпні 1946 р.
Семанів Іван Петрович (1923 р. н.) ‒ член ОУН, комбатант УПА, кулеметник сотні «Бея», пс. «Ярозуб». Покарання відбував у Станіславській тюрмі.
Федів Петро Михайлович (1914 р. н.) – кулеметник сотні «Бея», пс. «Чумак», загинув 11. 11. 1944 р. Похований у с. Слобода-Долинська Долинського р-ну.
Родини учасників національно-визвольної боротьби (42 особи) були вивезені на спецпоселення в Хабаровський, Красноярський краї, Архангельську область та інші райони Сибіру.
1953–1955 рр. Більшість жителів села у роки «відлиги» повертається з Кіровоградщини додому. Починається його відродження: відбудовуються житлові будинки й господарські приміщення, відновлюються земельні ділянки, які за роки відсутності господарів позаростали бур’янами. Однак радянська влада не залишила людей у спокої. У Довгому-Калуському організовують колгосп, у його власність повертають землі, які були роздані сусіднім селам під час переселення мешканців села на Кіровоградщину. Сільську раду вирішили не відновлювати, і Довге-Калуське ввійшло до складу Пійлівської сільської ради.
1959 р. Побудований колгоспом із лимпачу – необпаленої цегли з глини з домішкою соломи або інших органічних речовин – Народний дім. Усю підготовку зі зведення дерев’яних конструкцій і подальше будівництво проводили сільські майстри Василь Парцей і Василь Стасів. Обидва були нагороджені подарунками від правління колгоспу.
1961 р. На 82-му році життя помер Микола Коцан, знаний у колах духовенства й урядовців тодішньої Калущини під прізвиськом «Дорохтей». На похорон, щоб віддати шану ревному християнину, багаторічному керівнику сільської громади, який прослужив їй більше 20 років, прийшли мешканці села, чисельна родина з навколишніх сіл і всі, хто його добре знав. Священник, який здійснював чин похорону, виголосив такі слова:
«Бог дарував щастя покійному народитися в свято Миколая Чудотворця, ім’я якого він носив, а забрав його до Себе в свято Успіння Пресвятої Богородиці. Він заслужив у Бога таких почестей за вірну службу громаді, за добрі справи, зроблені для своїх односельчан».
Михайло Семанів, сільський голова, завдяки якому у 1962 році церква не була зруйнована
1962 р. Церкву в селі закрили в 1961 р., заборонили проводити богослужіння. Вирішити питання про відновлення богослужінь з уповноваженим у справах релігії райвиконкому Шевченком не вдалося. Ішла таємна підготовка до її знищення. Навесні 1962 р. в село на критих машинах під орудою міліції, працівників райвиконкому приїхало близько 40 осіб з необхідною технікою, призначеною для руйнування церкви. Першим, хто сповістив про ці наміри, був житель нашого села, голова Пійлівської сільської ради Михайло Семанів. До церкви почали збігатися люди. Силою виштовхали міліцію і працівників райвиконкому з церковного двору, організували цілодобове чергування біля храму. Громада вирішила звернутися у вищі органи державної влади. Лист до уповноваженого у справах релігії Верховної ради підготував прокурор м. Долина, наш односельчанин Василь Ребега. Зголосилися поїхати в Київ Іван Семанів, Марія Мельник, Ганна Головчак. Відповідь з Києва була позитивною. Наша церква вціліла, а її миряни ще більше згуртувалися навколо неї.
Делегація до Верховної ради України, 1962 рік: Марія Мельник, Іван Семанів, Ганна Головчак
Церковна управа: Іван Хімій, Іван Луців, Василь Шутяк, Федір Мельник, Гнат Мельник (1966 р.)
1966–1975 рр. За цей період почалося відродження нашої церкви, збільшилася кількість прихожан. У 1965 р. згоріла церква в с. Пійло, тому пійляни ходили на богослужіння до нашого храму. З дня освячення в 1916 р. церква всередині не була розписана. Отож довелося шукати майстрів, які б виконали малярські роботи. У 1974 р. пійлівський маляр-самоучка Ярослав Ільків створив чудові настінні розписи, намалював прекрасні ікони. У цьому ж році всі малярські роботи і внутрішній ремонт було завершено. З часом проведено електричне освітлення, організовано позолоту іконостасу, вівтарів, центрального павука. Велася активна робота з благоустрою, порізано старі дерева довкола церкви, обгороджено церковне подвір’я, побудовано арку над вхідними воротами, перекрито бляхою, обшальовано дошками й пофарбовано дзвіницю.
1989 р. У роки Другої світової війни військові зняли із дзвіниці три дзвони. Свій учинок пояснили тим, що для фронту потрібна зброя, і дзвони переплавлять на виготовлення запасних частин для неї. Парафіяни вирішили купити нові дзвони, виготовлення їх замовили в м. Воронеж. Провізор церкви Петро Костів разом із працівником заводу «Карпатнафтомаш» Василем Вістовським їдуть до Воронежа на ливарний завод по замовлені дзвони, щоб доставити на церковне подвір’я. Отець Михайло Федик освятив їх, давши імена Василь, Петро, Павло. Після цього дзвони встановили на дзвіницю. Ними церковна громада користується до сьогодні.
1994 р. При церкві св. Василія Великого Марією Цвіточок організовано церковний хор. Її талант і наполеглива праця принесли успіх. Хор на запрошення виїжджає на богослужіння в села Калуського і Рожнятівського деканатів, де одержує схвальні відгуки місцевих жителів. Також Марія Василівна організувала хор дівчаток, який супроводжував служби Божі поперемінно і змішано з хором дорослих.
Церковний хор, 1994 рік
2000 р. 14 січня цього року на престольний празник в церкві відбулося урочисте богослужіння, в якому разом із парохом о. Петром Тимцюраком узяли участь запрошені священники інших сіл Калуського деканату. Після богослужіння на подвір’ї церкви встановлено дубовий хрест у честь 2000-річчя Різдва Христового. Виготовив цей хрест сільський столяр Василь Рибак.
2000 р. 14 травня відбулася урочиста хода парафіян церкви з приводу освячення газорозподільного пункту й пуску газу в будинки мешканців села. Було відзначено всіх, хто сприяв цьому: Михайла Савчука (голова сільської ради), Михайла Семаніва (колишній голова сільської ради), Романа Павліва (директор ТЗОВ «Будучність»), Михайла Гавриліва (голова комітету з газифікації), Василя Парцея (директор заводу «Нафтомаш»).
2002 р. Нашою церквою було урочисто відзначено прийняття ікони Божої Матері, яка почала своє паломництво з Івано-Франківська до Гошева на Благовіщення 1999 р. У наш храм вона завітала 28 липня 2002 р. З моменту її паломництва він став 202. До нашої церкви ікону святково передали парафіяни с. Пійла. Кожного дня зранку відправлялася служба Божа в різних наміреннях, а ввечері – молебень до Пресвятої Богородиці. Люди щоночі впродовж тижня чергували в церкві.
2007 р. У жовтні цього року у нашому храмі відбулася перша свята місія. Здійснювали її впродовж тижня отці-місіонери Богдан Курилів і Василь Філяк. Їхні проповіді багато додали для духовного збагачення вірян. Наприкінці святої місії на подвір’ї церкви було освячено і встановлено місійний хрест. Посвячено іконки, хрестики, які отримали всі присутні, що брали участь у місійних службах Божих.
2009 р. У селі встановлено і освячено пам’ятник односельчанам, які віддали своє життя за незалежність України. На місці освячення пам’ятника відбулася панахида за полеглими. Звертаючись до присутніх, парох церкви Петро Тимцюрак наголосив на історичній ролі визвольного руху за незалежність української держави та внеску в цю боротьбу мешканців нашого села.
2014 р. 28 вересня в Народному домі села відбулася презентація книжки «Історія церкви св. Василія Великого с. Довге-Калуське» (автор Василь Парцей) за участю о. Петра Тимцюрака, який ініціював цей захід, відомих краєзнавців Калущини Миколи Когута та Богдана Яневича, мешканців села. Видання опирається на архівні документи, дослідження краєзнавців району, спогади місцевих жителів і приурочене до 100-літнього ювілею храму св. Василія Великого.
2014 р. Окупація російськими найманцями частини Луганської і Донецької областей. Одними із тих, хто побував у пеклі війни на Донбасі, були наші односельці Микола Парцей і Петро Бреславський, призвані у першу хвилю мобілізації Калуським РВК на початку року і направлені в 51 гвардійську механізовану бригаду на лінію оборони Луганської і Донецької областей. Під розриви снарядів і мін перевозили дорогами Світлодарської дуги до пунктів дислокації наших захисників Мар’їнки, Авдіївки, Гнутового, Дебальцевого, Іловайська пальне, зброю, снаряди, військову амуніцію, продовольство, матеріали для облаштування бліндажів та окопів. Після закінчення контрактів повернулися в рідне село.
2014 р. 28 листопада цього року після богослужіння в церкві відбулася хода парафіян до місця новозбудованої каплиці св. Архистратига Михаїла. Отець Петро Тимцюрак після молебню освятив каплицю, подякував усім парафіянам села за вкладені кошти і працю в її будівництво, адже до цього часу каплиці в селі не було. За внесений особистий вклад у її будівництво відзначені Микола Семанів, Василь Парцей, Іван Парцей.
2016 р. У День матері при церкві св. Василія Великого учителькою місцевої школи Надією Гаврилів заснована мирянська спільнота «Матері в молитві». З часу свого існування спільнота брала участь у прощах у Погоні, Гошеві, Крилосі, Зарваниці, Глинянах, Страдчі, Маріямполі, Меджугор’ї.
2016 р. Село святкувало ювілейну дату – 100 років від дня побудови церкви св. Василія Великого. У церкві о. Петро Тимцюрак відправив поминальну панахиду за всіма мешканцями села, які відійшли у вічність, починаючи від перших поселенців і до сьогодні. У святковому богослужінні взяли участь запрошені священники Івано-Франківської митрополії УГКЦ, Калуського деканату, а також жителі навколишніх сіл: Тужилова, Пійла, Голиня, Добрівлян, Новиці та ін. Підприємці села організували для гостей святковий стіл, а культурну програму підготувала завідувачка Народного дому Марія Слободян.
2017 р. 28 жовтня село відзначало 630 річницю з часу першої писемної згадки, яка датується 1387 роком. У церкві о. Ігор Кучера відправив поминальну панахиду за всіма мешканцями села, які за цей період відійшли у вічність. Привітав усіх із ювілейною датою, побажав зберігати і знати історію свого села, рідного краю. Парафіяни отримали в дарунок брошуру «Село Довге-Калуське: 630 років з часу першої писемної згадки», яку впорядкував Василь Парцей. З цієї нагоди жителів села поздоровили керівники районної влади Наталія Бабій і Віктор Гільтайчук.
2019 р. Знаковою подією для жителів нашого села став приїзд президента України Володимира Зеленського, який перебував 2 серпня на Прикарпатті з робочим візитом. Глава держави оглянув зруйнований стихією міст через р. Чечва і пообіцяв, що до кінця року його буде відбудовано. Роботи велися безперервно, і через 3,5 місяці, 28 грудня, Президент України прибув уже на відкриття мосту. Володимир Зеленський привітав усіх із прийдешніми святами, а тим, хто працював над відбудовою мосту, подякував за добру роботу, особливо виконавцеві ТзОВ «Будучність» і його очільникові Романові Павліву.
Президент України Володимир Зеленський, с. Довге-Калуське, 2 серпня 2019 року
2020 р. 6 березня указом Президента України Володимира Зеленського №71/2020 за значний особистий внесок в освітній розвиток Української держави, багаторічну сумлінну працю та досягнення значних успіхів у навчанні й вихованні учнівської молоді вчительці української мови і літератури Тужилівського навчально-виховного комплексу, жительці нашого села Павлів Ірині Василівні присвоєно почесне звання «Заслужений учитель України».
2020 р. 12 липня, у свято Петра і Павла, виповнилося 70 років від дня народження о. Петра Хімія, першого з довгівчан, хто отримав духовну освіту. Душпастирську діяльність проводив на парафіях сіл Лука, Довпотів, Перевозець, Слобідка, Кудлатівка. Завдяки самовідданій праці о. Петро зумів завоювати глибоку повагу, щиру прихильність своїх парафіян. Його авторитет на парафіях важко переоцінити. На жаль, трагічний випадок обірвав його життя у розквіті сил – у 55 років на 15 році священничого служіння. Він похований на церковному подвір’ї поряд зі священниками о. Василем Головацьким, о. Іоаном Каратницьким, о. Михаїлом Олексієм.
2020 р. 3 серпня виповнилося 55 років з дня народження настоятеля нашого храму о. Ігоря Кучери. Працював на парафіях сіл Бережниця, Ріп’янка, Яворіка Боднарівського деканату. З листопада 2016 р. є настоятелем нашої церкви св. Василія Великого і Успіння пресвятої Богородиці с. Тужилів.
2020 р. 13 грудня цього року виповнилося 120 років з дня народження голови довгіських просвітян, громадського і церковного діяча Андрія Ребеги. Хата-читальня «Просвіта» знаходилася на його обійсті й збереглася до наших днів. У важкі воєнні роки він – секретар Довга-Калуської сільської ради, дяк нашої церкви. Загинув напередодні Різдва Христового у 1944 р. Де його могила, невідомо досі.
«Пізнай себе, свій рід, свій народ, свою землю, — і ти побачиш свій шлях у майбутнє», — ці слова Григорія Сковороди для кожного покоління залишаються актуальними, бо тільки через пізнання себе й отчого краю відкривається розуміння свого місця у суспільстві. Ще не вивчено всіх історичних документів про історію нашого села, але й ті, які досліджено, дають певну інформацію про його світлі й сумні сторінки. Повноцінне ж дослідження ще попереду.
Василь ПАРЦЕЙ, краєзнавець, житель с. Довге-Калуське
