У ВІЛ-інфікованих та їх сімей іде перебудова сімейного уставу — Психологиня Іванна Гусениця

Калуська психологиня Іванна Гусениця підняла тему ВІЛ-інфекції. Ще працюючи в школі бачила, як дбають про те, щоб діти розуміли та знали, що є така проблема. Проте тоді проблема здавалася якоюсь далекою, такою чого не може ніколи статися.
Переглядів: 812
Вкрай важливо чути «ти не один», «ти не винен», «ти потрібний», «ми тебе любимо», «ти впораєшся», «ми поруч»

Ще за часів СРСР про ВІЛ-інфікованих сформувався образ поганих, асоціальних, аморальних людей, що живуть у підвалах і ведуть незрозумілий спосіб життя. В нашому суспільстві існує багато табу, стереотипів, обмежень. Розуміння суспільства дає можливість жити гідно. У тактовному, толерантному, розуміючому суспільстві жити легше і приємніше. Тому важливо знати, що ВІЛ точно не передається через розуміння, підтримку, хороше слово, обійми, посмішку.

Лікарі стверджують, що все менше інфікування через голку. 51% — передача статевим шляхом.  Інфікуватись можна в кабінеті стоматолога чи роблячи манікюр. Тому не варто соромитися запитати фахівця про стерильність інструментів.

Станом на сьогодні Україна займає одне з перших місць у Східній Європі за швидкістю поширення інфекції. Щоденно інфікуються 50 людей, 24 — діагноз СНІД, 9 — помирає. При лікуванні цей показник зменшується до 0-2%. Зараз в Україні приблизно 200 000 інфікованих, з них проходить лікування приблизно 80 000.

Неможливо відрізнити ВІЛ-позитивну людину від інших, каже Іванна Гусениця:

— Це може бути будь-хто. Це звичайні люди, що ведуть звичайний спосіб життя. Працюють, закохуються, одружуються, народжують здорових діток, займаються улюбленою справою.

У ВІЛ-інфікованих та їх сімей іде перебудова сімейного уставу. Когось із друзів і близьких, родичів втрачається, перестають спілкуватися. Це через незнання, стереотипи, страх. Звичайно — великі переживання. Легко сказати — прийми й живи далі. Діагноз ВІЛ, як і онкологія, як і втрата когось близького — це горе. Це втрата здорового способу життя, який ми оплакуємо, як і втрату когось близького. Життя поділяється на "до" і "після".

Психологічні реакції людини, що дізнається про діагноз, проходять в кілька етапів. Кожен фахівець може висловити свою думку. Не залежно, які методи чи класифікацію ми використовуємо, головне, щоб було зручно і комфортно людині, що потребує підтримки.

Етап 1. КРИЗА.Найчастіше — емоційний шок. Ми реагуємо по-різному. Хтось ціпеніє, мовчання, розпач, відчай, відсторонення: «це сон», «це неправда», «це помилка», «чому, за що, звідки?».Самоцінність, самооцінка падають. Людина розгублена, може здаватися глухою. Може завдати шкоди собі чи комусь іншому. Людина може почати вживати алкоголь, так би мовити, добиває себе. Може йти з дому. Варто звернутися до фахівця (психолога), який надасть підтримку і самому хворому, і його близькому оточенню.

Етап 2. АДАПТАЦІЯ. Спостерігаються депресія, тривожність, злість. Суїцидальні думки. І це нормальна реакція. Не критикуйте себе за це. Людина стомлена, виснажена. Суїцид тут бачиться як вихід із ситуації. І на цьому етапі можуть відокремитися від сім'ї чи попросити рідних піти. Зі стурбованістю ставляться до свого здоров'я. Почуття горя, провини, що не зберегли себе для близьких. Особливо, якщо ми несемо за когось відповідальність.Тут психолог допомагає у перебудові соціальних зв'язків. Мотивація на подальше життя.

Етап 3. ПРИЙНЯТТЯ. Починається відновлення соціальних зв'язків. Уже з'явилося нове оточення, однодумці, люди, що мають подібні проблеми. Змінюється ставлення до тебе, до ситуації в цілому. Прагнення діяти. Бути корисним. Психолог — стимулює і зміцнює досягнуті зміни.

Етап 4. ПЛАНУВАННЯ МАЙБУТНЬОГО. Ми не знаємо скільки років нам відведено. Не знаємо скільки часу ми проведемо поруч з рідними. Можливо і до 110 років. Для того, щоб уникнути тривоги, якихось побоювань і страхів, можна скласти плани на майбутнє. Добре, щоб партнер брав у цьому участь, якщо він є.

Обговорити якісь побутові моменти, скласти список до кого можна звертатися за допомогою, сплати кредитів, освітою дітей, житлові чи інші питання... Це дуже індивідуально. Все залежить від сімейної ситуації.

Готувати цю доповідь мені допоміг мій хороший друг. Людина, що живе з діагнозом ВІЛ.

Він каже, що вкрай важливо чути «ти не один», «ти не винен», «ти потрібний», «ми тебе любимо», «ти впораєшся», «ми поруч»...

"Смерті не варто боятися. Це не найстрашніше, що може статися з нами. Значно страшніше перестати боротися за життя, втратити віру. Втратити підтримку. Бережіть себе і навколишніх", — закликає Іванна Гусениця.