Хоча місцева преса мовчала, світ про знав про те, що сталося з сім’єю о. Гургули Будинок, у якому мешкало подружжя, згорів вщент, а разом з ним — і господарі. Вважається, що загинули вони як мученики за віру. Імена о. Гургули та його дружини знайдете в «Коротких біографічних даних Слуг Божих та духовенства УГКЦ, яке зазнало репресій у часи сталінських репресій 1941-1950 рр.»: під № 1 тут о. Андрій Бандера, о. Анатолій Гургула — під № 11, а його дружина — під №12.
Отець Анатолій був сином священника — пароха села о. Ярослава. Варто наголосити, що під час його душпастирства в Томашівцях збудували церкву Введення в Храм Пречистої Діви Марії. Отець Анатолій закінчив школу, гімназію, потім вступив до Львівської духовної семінарії. У 1932 році був висвячений на священника, а рукопокладення отримав з рук митрополита Андрея Шептицького. Свій священничий обов’язок о. Анатолій Гургула виконував у кількох парафіях на Тернопільщині. А потім — у рідному селі, звідки в 1950 році його примусово госпіталізували. Як свідчать рідні, йому ввели так званий «сталінський укол» — і отець фактично став інвалідом з паралізованою ногою. Усе це було зроблено через те, що відмовився переходити до РПЦ і таким чином служити радянському режиму. Також переслідували дружину о. Анатолія пані Ірину, яка була з родини підпільників ОУН, УПА, тому отримала 10 років ув’язнення.
Після арештів і ув’язнень Гургули не мали житла як такого. Священник з дружиною жили у шпихлірі — приміщенні, де зазвичай зберігають збіжжя, оскільки парафіяльний дім зайняла колгоспна контора, а потім — сільська рада.
Кінець 70-х — початок 80-х років минулого століття був дуже складним часом для Церкви, а для греко-католицької — тим паче. Уже й моє покоління пам’ятає, що тоді більшість церков були закриті, по селах нищили хрести, звозили їх, в кращому випадку, на цвинтар, не дозволяли нам, дітям, навіть ступити на поріг церковний. У той час пройшла хвиля репресій проти цілої когорти українських дисидентів. Така ж хвиля репресій прокотилася і по ГКЦ. Отець Анатолій душпастирював у підпіллі. І цим підписав смертний вирок і собі, й дружині. Як стверджує о. Ігор Пелехатий, який вивчав історію родини Анатолія Гургули і його з дружиною трагічної загибелі, «о. Анатолій уже не вів такої активної діяльності через поважний вік, але працював з дітьми як вчитель музики. І, очевидно, навіть така його діяльність дуже дошкуляла органам безпеки і його попереджували, щоб нарешті заспокоївся. Бо, очевидно, що окрім того, що вчив музики, розмовляв з дітьми на тему релігії, отже, проводив своєрідну катехизацію. Також підпільно хрестив, вінчав, проводив Богослужіння, на які таємно збиралися люди».
Полум'яна патріотка України Ірина Дурбак-Гургула з донечкою Марією. Зв'язкова центрального проводу ОУН, мати чотирьох дітей
У різних інтернет-джерелах зафіксовані спогади синів о. Анатолія Гургули. Його син Володимир згадує:
«Тато з мамою жили в шпихлірі, переробленому під житло. В одній кімнатці та кухонці у неділю збиралися на відправу вірні. Приходили таємно, поодинці, через городи збоку річки. Кожної неділі і свята отець відправляв Службу Божу для людей, а кожного дня – для себе з дружиною. Хрестив дітей, сповідав, учив релігії, виголошував короткі, але повчальні проповіді. Тато був великим шанувальником вервиці, відмовляючи її у довгі від безсоння ночі, і це підтримувало його».
А зі спогадів сина Івана дізнаємося, що коли він у грудні 1979 року відвідав батьків, то батько скаржився йому, що отримує в листах погрози і залякування, аби припинив як греко-католицький священик релігійну діяльність, яка ворожа радянській ідеології. А якщо не припинить, то влада вживе рішучих заходів…
Не зважаючи на велелюдний похорон у Томашівцях, про цю страшну подію, звичайно, не писала жодна радянська газета, в тому числі мовчала й місцева преса. Досліджуючи кілька років тому щоденники народного вчителя, репресованого Ярослава Дякона, який у той час проживав у Кропивнику, я надибала запис про це жахливе вбивство. Хоча автор щоденника не називає імен, але ми розуміємо про кого саме йде мова. У його записі 3 березня 1980 року читаємо: «В Томашівцях убили свящ[енника] і його жінку, а хату з ними спалили». А в підсумках місяця Ярослав Дякон уточнює: «убили священика з їмосцею, голови забрали, а хату спалили». До речі, згідно із вчителя, ця трагічна подія сталася з вівторка на середу. А напередодні, в неділю, 24 березня, в країні проходили вибори, як він пише — «на все». У ті трагічні для священничої сім’ї дні на Калущині Ярослав Дякон фіксує 6 градусів морозу, сніг з вітром. А в день похорону, 1 березня, на вулиці було +1, сніг зник.
Запис Ярослава Дякона в щоденнику про вбивство
священничої родини в Томашівцях (Щоденник Ярослава Дякона (1975–1981 рр.)
/Рукопис // Родинний архів Андрія Дякона. – 188 с.)
Хоча місцева преса мовчала, світ про знав про те, що сталося з сім’єю о. Гургули. Нині вже відомо, що тодішній Глава ГКЦ Патріарх Йосиф Сліпий з приводу цього трагічного випадку звернувся до світу, наголосивши на тому, що Гургули є мучениками за віру. Правда, для радянської влади це не було жодним аргументом.
Писала про цей страшний випадок і газета української громади в США «Свобода». Причому стаття ця була побудована на витягах із листів жителів Томашівців, які писали про жахливу загибель священничої сім’ї своїм рідним за кордон. Подаємо увазі читачів цю статтю, поміщену на сторінці 2 часопису «Свобода», число 128 від 5 червня1980 року (хоча, як випливає із контексту, про цей випадок уже повідомлялося раніше, але було неправильно вказано район, де він стався):
ПРО СМЕРТЬ о. ҐУРҐУЛИ
Редакція «Свободи» дістала від свого читача копії листів з України, в яких описуються обставини смерти і похорони о. Анатолія Ґурґули та його дружини. Внизу поміщуємо пояснення читача і виїмки з листів.
«Пересилаю виїмки із листів моїх кревних, в яких описується докладно про смерть отця Анатолія Ґурґули, пароха села Томашівці, Калушського повіту (а не із Рогатинщини, як інформовано раніше). Отця Ґурґулу добре пам’ятаю, бо був він у нашому селі парохом від часу смерти свого батька, який також був священиком і парохом Томашівець, а помер коротко перед Другою світовою війною. Отець Анатолій Ґурґула був слабовитого здоров’я, частинно спаралізований, і большевики його довший час не чіпали, але з часом старалися намовити перейти на православ’я,що їм не вдалося. Отець Ґурґула пішов у підпільну церкву і потаємно виконував усі функції священика. Його молодший брат згинув від розстрілу, як рівно ж з ним проф. агроном Ремезовський, Ілько Добровольський, диригент і режисер Михайло Король, Михайло Кочубей та інші. День перед смертю отець Ґургула отримав з Америки посилку, – він час до часу, як інвалід, такі посилки отримував з Америки. – В цій посилці була чаша, новий фелон і інші речі. Все це було в другій кімнаті і не згоріло, ані ніхто цього не пограбував.
Подаю виїмки з цих листів: «Привіт із рідного села Томашівці з 3-го березня 1980 року. ...Дорогий приятелю, я рішила Тобі нині написати, хоча від Тебе не мала листа, бо в нашім селі сталася велика і страшна новина, і сумна, якої не бувало як світ. 3 26-го числа на 27 (лютого) вночі погорів наш ксьонз Ґорґула з їмостею. Як двоє жили, так і погоріли, можна сказати, на ніц. Ксьонза (прах) всього взяли два рази на шуфлю, а їмость так була, як маленька дитина, а голів не було – ні з нього, ні з неї. Він довгі роки хорував, його спаралізувало. А як трохи підлічився, він дома діти хрестив... і Служби Божі відправляв. Так бідний молився, нікому нічого злого не зробив і не дожив своєю смертю померти... Вони получали з Америки посилки, їм висилали допомогу, бо він священик і інвалід. Якраз получив посилку, а на другий день погорів. Що зробилося? Ніхто не знає, бо нікого там не було; і згоріла хата, а вони чисто згоріли, але так говорять, що то хтось мусів їх полити чимось, що вони так погоріли. Сумка з паперами церковними всякими не згоріла і Євангелія не згоріла.
1-го марта, значить вчора, хоронили їх. Який похорон був, не можу вам сказати. Люди були з усіх сіл, так ішли натовпами, і машинами легковими їхали. В церкві їх (священика і їмость) спорядили в Камінному, бо за річкою церква закрита , а в Камінному церкву відмалювали всередині і знадвору. (Церква) дуже гарна, дорога й багата...».
А ось і другий виїмок: «...Напишу Вам страшну новину. Вчора ми noxopoнили ксьондза Ґурґулу і його жінку. Такого випадку ще ніхто не пам’ятає. Опівночі чогось загорілася хата і ніхто не видів. Всі люди спали, а коли Яніцький Стефан ввидів, то вже не було кого рятувати. Обидвоє згоріли так, що ні голов нема, ні ніг, ні рук. Лишилося трошки м’яса і то люди хоронили. Зробили дві труни і ці останки поскладали в труни. Нарядили їх в Камінному в церкві. Люди йшли до церкви, як до Божого Гробу. Дуже то було страшне: на середині церкви дві труни наряжені. В хаті все згоріло. Діти ходили по тім згарищу, як сироти. Дуже багато було людей. Так ішли і їхали, що всі дороги були забиті. їхали люди з усіх сіл, міст. Ховали його три ксьондзи. В-церкві був новий фелон, і ці останки зложили в нього і так xopoнили. Плачуть усі люди із нашого села...».
Ось ці два виїмки з листів. Отець Ґурґула був моїм парохом, однак, хоч я був ще дуже молодим хлопцем, як виїхав з дому, то отця Ґурґулу добре пригадую. Так, отже, поводяться із нашими священиками большевики, які на цілий світ горлають про свободу релігії, запевнену їхньою конституцією.
Парохіянин».
Підготувала Дарія ОНИСЬКІВ, журналістка, краєзнавиця
