Галичина віками перебувала на перехресті європейських доріг. Високі Карпатські гори, які захищали її від рабовласницьких Греції та Риму, робили цей край надійним укриттям для народів, які тікали сюди, щоб не бути поневоленими і перетвореними на рабів.
Першими на північ від Карпат у VІІ ст. до н. е. з пограниччя Греції прибувають фракійські племена даків. На Прикарпаття вони проникали кількома шляхами. Одним з них тягнувся з Придунав’я, перетинав Карпатський перевал біля Осмолоди, вододілом Бистриці Солотвинської та Лукви доходив до Завою, а вододілом Лімниці і Лукви — тягнувся до Дністра і далі на Поділля.
Селилися даки поряд з автохтонами по берегах річок, займалися землеробством, пасли худобу, полювали, збирали дикоростучі ягоди та плоди, а володіючи бронзовою зброєю, робили набіги на сусідні народи і з того жили.
Торгівля існувала в усі віки, а тому прадавні торгові шляхи завжди були людними.
Проживали даки племенами, на чолі кожного з яких стояв цар, який селився на захищених ярами малодоступних для ворога пагорбах.
Спокійне життя даків урвалося, коли у ІV ст. до н. е. на заселені ними прикарпатські терени почали прибувати й розселятися племена галлів. Галли стояли на вищому щаблі розвитку порівняно з даками. Вони володіли секретом добування заліза, мали досконалу на той час залізну зброю, яка робила їх непереможними. Їхні сім’ї були моногамні, а мораль в суспільстві — високою. На чолі бастарнів стояли королі, а мораллю, навчанням, лікуванням хворих, мистецтвом та спілкуванням з богами і духами займалися жерці, яких називали друїдами та волхвами.
З віками все утряслося. Даки і галли між собою порозумілися. Влада в краї кілька століть переходила від одних до інших. Кінець спокійному життю даків поставив римський імператор Траян, який у 106 році завоював Прикарпаття і майже всіх даків за їхню надмірну войовничість і грабування римських земель переселив на територію нинішньої Румунії. Даки відрізнялися від галлів більш смуглою шкірою та чорним волоссям, а оскільки по підгірних та гірських селах Прикарпаття та Карпат нині зустрічаємо людей зі смуглою шкірою, то це свідчить, що виловити всіх даків Траяну не вдалося.
Даки, мабуть, володіли письмом на основі грецької абетки, але один давній напис грецькими літерами знайдено лише у Сколівському районі на Львівщині.
Завій, Грабівка та Бережниця
Галли проникали з Придунав’я на Прикарпаття тими ж шляхами, що й даки, а прибувши одним з них в околиці столиці одного з дакійських царів, вони назвали його ЗА ВОЙ, тобто, ЇХ (дакійська) ДОРОГА. На мові галлів ВОЙ-ДОРОГА, а ЗА — ЇХ. Оскільки на ринку столиці царя йшла жвава торгівля, то галли цю столицю назвали ЦАРКІВ. Назва ЦАРКІВ походить від галльських слів ЦАР та КІВ — ТОРГІВЛЯ. Міста Царкова вже давно нема, але в Завої люди і до нині знають, що урочище Царків розташоване на високому правому березі річки Лукви.
У часи, коли в краї галли перебрали владу від даків, вони торговий шлях вважали своїм та продовжували називати ЗАВОЙ, бо галльське ЗА ще перекладається як СВІЙ і СВОЯ. Галли поселення дакійського царя не руйнували, засіли тут впереміж із даками, перетворили його в обнесений стіною град та продовжували на міському ринку провадити торгівлю з місцевими племенами та приходнями з далеких країв.
Галли мости будували неохоче, бо ріки долали поромами, човнами та бродами. Але оскільки береги ріки Лукви біля Царкова були круті, то галли на ріці між градом та шляхом збудували міст. Він упродовж двох тисяч років багато разів перебудовувався, але завжди називався Плискатий. Походить назва ПЛИСКАТИЙ від галльських слів ПЛИС ( РLISSE), що перекладається як ПРОГИНАТИСЯ і СКЛАДАНИЙ (з колод) та слова КАТИЙ (CHATEAU) — ЗАМОК (царя чи галльського ковбана у граді Царків). Слово CHATEAU різні народи читали по-своєму, а тому в одних звучало КАТИЙ, а інших — ШАТИЙ. Від слова КАТИЙ походить сучасне НАКАТ, а від ШАТИЙ — російське ШАТАТЬСЯ, тобто, хитатися.
Цей міст під час руйнівних повеней ставав стратегічним і лише він міг з’єднати давній шлях з градом Царковим. По ньому йшли жителі приміських поселень на Лису гору для принесення жертви богам та всенародних гулянь. Міст віками руйнувався та відбудовувався знову.
З плином віків Завійський шлях занепав, позаростав лісом, та на межі нової та старої ер тут буяло життя. З Придунав’я через Карпатський перевал цим шляхом літом — возами, а взимку — саньми йшли купці з різним крамом. Тяжкі були ці переходи для подорожуючих. Та найгірше їм доводилося ранньою весною, коли на гірських дорогах стояв сніг, а на підгір’ї — він танув. Пізно восени в горах випадав сніг, а по низинах ще довго його не було і тут їздили возами. Щоб рух товарів з Придунав’я до Галича та Поділля ніколи не припинявся, виникала потреба міняти сани на віз і навпаки. Оскільки королівська казна держави галлів та даків поповнювалася в основному від збору мита на річкових переправах та воротищах градів, то король бастарнів в кінцевих пунктах гірських шляхів наказав закласти гради, в яких купці могли б за якусь плату залишити сани на ремонт та зберігання, поміняти їх на вози і продовжувати подорожі. Називалися ці предтечі заїзних дворів Бережніца. Походить ця назва від галльських слів БЕР — САНИ, РЕЖЕ — ЗАВІДУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ (зберігання саней та возів купців і подорожуючих) та слова НИЦЕ — ТУТ ПОСЕЛЕННЯ, МІСТО.
У холодні зими на ріках утворювався грубий лід, який весною танув повільно і ще якийсь час служив санною дорогою для подорожуючих. Такою санною дорогою служила річка Бережничка, яка бере початок в околиці села Красного Рожнятівського району, протікає через Петранку, обидва Угринови, Бережницю і Підмихайля Калуського району та впадає в Лімницю. Таку ж роль на іншому торговому шляху відігравала річка Бережниця та два села Бережниці в Стрийському та Жидачівському районах Львівської області.
Сухопутні ґрунтові дороги весною, восени та під час затяжних дощів розкисали, вози на них грузнули, рух по шляхах уповільнювався. Та галли торгівлю і подорожі не припиняли, бо використовували тихоплинні русла великих та малих річок, по яких плавали під вітрилами, на веслах, перетягали човни волоком, а, коли річки у верхів’ях міліли, то вони на поперечні грабові балки човнів одягали великі колеса і перетягали їх у сусідню річку волами. Щоб раціонально використати балки — осі коліс, що виступали за контури човна, галли ставили на них вітрила, які використовували для пересування човна. Український герб, який називають ТРИЗУБ, з тризубцем античного бога Нептуна не має нічого спільного, бо лише повторює контури галльського човна. Про це докладно описано в книзі автора «Світ східних галлів».
Однією з небагатьох тихоплинних правих приток Дністра була Луква, якою купці з Галича допливали в околиці сучасної Грабівки. В місці, де Луква остаточно міліла, на човни одягали колеса і через невисоку гору перетягали волами у Бережничку. Нею човни доходили до Петранки. Звідси їх перетягали в тихоплинну праву притоку Лівниці — потік Черлений, а ним човни припливали в русло Лімниці. З неї човни перетягали в Чечву, далі — в Мізуньку та Свічу, і, наторгувавшись, вниз по швидкоплинних течіях цих рік діставалися Дністра та градів, що стояли біля нього. Так з волі володаря краю у верхів’ях рік виникали поселення Грабовка (нині — Грабівка), Грабич та Грабів. Їхня назва походить від галльських слів ГРА — ПРОТІК, ПЕРЕТІК. ПЕРЕВАЛ, слова БОВ — ПОГОНИЧІ БИКІВ , якими перетягали човни та КА – ТУТ.
Лінгвісти довели, що мова кожного народу за 1000 років змінюється лише на 18 відсотків. Отже, назви багатьох урочищ в первісному звучанні дійшли до наших днів і, розшифровуючи їх, можна з великою вірогідністю назвати першопричину їх виникнення. Давно галльські слова були короткими та звучними. Та галли, як і германці, утворювали слова, які складалися з кількох простих. Більшість назв топонімів Бережниці, Завою та Грабівки також складаються з кількох простих слів і нині можуть служити основою коротеньких оповідань.
Читач вже знайомий з походженням назв ЗАВІЙ, ЦАРКІВ та ПЛЕСКАТИЙ. Переклад з давньогалльської мови назв інших топонімів переконує, що на території Завою, Грабівки та Підмихайля життя у далекі часи справді буяло. Але під тиском численних завойовників та окупантів краю віками занепадало і нині Завій є непримітним передгірним селом з проблемами безробіття, благоустрою та зубожіння населення.
Коні купців на каменистих гірських дорогах ранилися, ослабали, а тому потребували заміни.
Якщо в Бережниці подорожуючим шляхом замінювали сани на вози, то в Завою можна було придбати навченого для запрягу коня. Розводили коней, в основному, на Покутті, та вони не були навчені для запрягу і для верхової їзди. Декілька коней з Покуття переганяли в поселення біля Царкова і якась родина приймала необ’їжджених коней, навчала їх та за наказом володаря краю передавала для верхової їзди та для запрягу у важкі купецькі вози — каміони.
Завійський центр дресури коней знаходився в урочищі СПАДКОБ’ЄРЩИНА. Походить ця назва від галльських слів С(СА) — СВОЯ, ПАД — ВИГІН, ЛУЖОК, СХИЛ (на якому навчали коней), КОБ — КІНЬ, БЕР — САНИ (в яких запрягали необ’їждженого коня ) та ЩИНА — НАВЧАННЯ, ШКОЛА. Справа дресури була небезпечною та тривалою. Діти в родині змалку привчалися приборкувати коней, а тому такі знання в родині переходили від батька до сина. Так з’явилося українське слово СПАДОК і польське СПАДКОБ’ЄРЩИНА. Багато галичан досі замість слова СХИЛ вживають СПАД.
Місто Царків потребувало молодих, фізично витривалих і навчених бойового мистецтва гайдуків. Вони охороняли митні переходи на мості Плескатому та воротищах градів. Гайдуки охороняли підступи до міста та супроводжували купців і подорожуючих небезпечними шляхами, охороняючи їх від банд розбійників. Школа гайдуків знаходилася в кількох сотнях метрів від Царкова в урочищі Кіщинина. Походить ця назва від КІ — ТУТ, ЩИН — НАУКА, ШКОЛА, слова НИ — НІ та НА (скорочене NANA) — ЖІНКА. Отже, назва КІЩИНИНА розказує, що ТУТ стояла ШКОЛА, в якій не навчалися дівчата, а лише хлопці.
В околицях града вирощували льон та коноплі. Русло ріки для тривалого вимочування трести було непридатне, бо під час злив вода в ріці раптово піднімалася та забирала працю селян. На правій притоці ріки давні льонарі збудували свої хати-бастарні , розширили русло потока і тут вимочували обмолочені снопики льону та конопель. Вони цю місцевість назвали Шиндровка (українізоване ШИНДРІВКА). Походить слово ШИНДРОВКА від ШИ — ТАК, НД (скорочене НІД) — ЖИТЛО на пагорбі, РОВ — ЗАМОЧУВАННЯ конопель та льону і КА — ТУТ. Тобто, ТАК, саме ТУТ стоять ЖИТЛА тих, які у потоці ВИМОЧУЮТЬ льон та коноплі. Можливо, що східніше Шиндрівки, на пагорбі, стояли терлиці, на яких перетирали вимочену та висушену тресту на волокно.
Давня Грабівка розширювалася на південну околицю до урочища КОРНІ. Тут дерева корчували і будували на корчунках хати та прокладали дорогу. Розчепірені коріння дерев нагадували галлам роги лосів, оленів і косуль та вони різницю між рогами та рогоподібними коріннями знали, бо говорили, що то КОР НІ, тобто НЕ РОГИ. Росіяни донині підземну частину дерев називають КОРНІ, галичани — КОРІНІ, а українці — КОРІННЯ.
Назва топоніму СИГЛИ свідчить, що в південно-східній околиці Грабівки було поле, на якому вирощували жито, бо галли ЖИТО називали СИГЛИ.
Грабівські топоніми Стінка та Лази є атрибутами града Бережниці. В урочищі Стінка стояла оборона стіна града, а потаємними лазами з міста йшли на полювання, виганяли худобу на пасовище та виносили покійників для захоронення на кладовище, яке називали ЖБИР. Топонім з такою назвою зберігся лише в східній околиці Підмихайля.
Топоніми Бережниці розказують, що в лісі, який тягнувся до Угринова, росли породи дубів з нацміцною деревиною. Галли вважали, що цей дуб має подвійну твердість. Оскільки на мові галлів ДВА звучало як ДУ( DUO), ПОДВІЙНА — БИ ( ВІ), а ГАЙ КАМ’ЯНИХ ДУБІВ — РОВА або РОВРА, то поселення, яке виникло в околиці цього дубового гаю, називалося ДУБРОВА (українізоване Діброва). Урочище Дуброва знаходиться також у північно-східній околиці села Бережниці.
З урочища Вулитин відкивалися чудові пейзажі далеких північно-західних околиць града Бережниці. Слово ВУЛИТИН походить від ВУ — ПЕЙЗАЖ, ЛИ — ВЕСЕЛИЙ та ТИН — ТВІЙ, СВІЙ.
Очевидно, місто Бережніца було засновано в північно-східній околиці сучасного села Бережниця, бо тут зустрічаємо топоніми Метлище, Лаз та Чепелівка. Чуючи слово ЧЕПЕЛИК, галичанин уявляє собі маленький, трохи тупий, ножичок. Та галли чепеликом називали ніж, яким здирали шкури з тварин. Можливо, що за браком дорогого на той час заліза ножики і справді були маленькі. Назва Чепелівка походить від слів ЧЕ — ЦЕ, ПЕЛИ — ЗДИРАТИ ШКУРИ і ВКА (скорочене ВІКА) — заселена місцевість. Мабуть, у Чепелівці забивали худобу та доставляли звідси м'ясо до града.
Центр давньої Бережниці донині носить назву Метлище. Тут прибулі купці ночували, відпочивали, харчувалися та лікувалися в місцевих друїдів. Нині дехто розказує, що тепер дуже випивають, а колись було не так. Назва Метлище розказує, що вино та горілку пили і 2 тис. років назад. Назва МЕТЛИЩЕ тому і складається зі слів МЕТ(METs, ME) — страва, їжа, ЛИШ (LICHEUr) — ГУЛЬВІСА, ГУЛЬТЯЙ або (LICHEr) — напитися, нализатися та ЧІ (СІ) — ТУТ. Треба ще додати, що обнесений оборонними валами дитинець давнього града Цвітової також до нині називається Метлище.
Цікавими є назви сусідніх урочищ Гутищі і Терпіті. На Гутищах, безперечно, проживали ткачі, бо складається слово ГУТИЩІ зі слова ГУТИ (HUTTE) — ХАТИНА, ХАЛУПА, слова ТИШ (TISSEU//r — ТКАЧ або ТИШ (TISSU) — ТКАНИНА та СІ — ТУТ.
Назва топоніму ТЕРПІТІ складається з давньогалльких слів ТЕР — ТРИ, ТРИЧІ і ПІТИ (PITIE) — ЖАЛЬ, СПІВЧУТТЯ. Нині важко догадатися, хто і чому терпів в цій околиці і кого жаліли городяни. Лише детальне вивчення місцевості Терпіті може дати якесь зрозуміле пояснення. Слово ТРИ означає, що кар було три або вона була потрійною. Можливо, що в місцевості з такою назвою на ранніх стадіях свого суспільства галли приносили людські жертви або десь тут була давня тюрма і бійкою виправляли злочинців. Як би там не було, це місце ліпше обминати стороною. Нині в українській мові є слово ТЕРПІТИ й означає воно приблизно те ж саме, що й колись. Топонім Терпіті знайдено також поблизу села Обельниця на Опіллі.
Теодозій КОРОЛЬ, краєзнавець
