«Багато лікарів плачуть, коли бачать, що не можуть допомогти хворому», — Богдана Кудла

Коронавірусна інфекція, з якою світ бореться вже більше року, для багатьох стала буденністю. Але чи можна звикнути до того, що кожного дня слід рятувати чиєсь життя?
Переглядів: 1897
У лікарні дуже вдячні всім, хто допоміг придбати і встановити кисневу установку

Заступниця директора з медичної частини КНП «Калуська міська лікарня» Богдана Кудла в інтерв'ю "Нафтохіміку-Калуш" розповіла про першого пацієнта з COVID-19:

— У моїй пам’яті добре відклався день, коли наш заклад прийняв першого пацієнта з підозрою на COVID-19. Це було 7 березня, вихідний. Мені зателефонувала чергова лікарка з приймального відділення і повідомила, що з Калуської ЦРЛ до нас доставляють пацієнта, який звернувся до них за допомогою. Це був молодий чоловік з Вістової. В нього спостерігалася температура, кашель та інші симптоми інфекційного захворювання, тому його перевели до нас. Я відразу сказала, щоб його завезли через бокс, і щоб пацієнт не йшов через все відділення у спеціально облаштовану палату. Медперсоналу я дала вказівку одягти засоби захисту. Нас врятувало те, що на складі ми знайшли старі протичумні костюми. Ми їх попрали, полатали, за власні кошти пошили нарукавники. Респіраторів ще тоді не було — ми просто вдягали по дві хірургічні маски. Спеціальних окулярів теж не було — носили звичайні. Дівчата все виконали, провели огляд хворого, а лаборантка взяла кров на аналізи. На той час у нас ще не було таких аналізаторів, як зараз. Ми брали мазок, його відправляли на аналіз у Київ, де у вірусологічній лабораторії верифікували, визначаючи чи є коронавірус, чи немає.

Усі були налякані, спочатку не знали що робити, не було протоколів, інформують "Вікна". Хворого лікували так, як лікують при пневмонії, давали антибіотики. Ще по епідемії грипу та з досвіду лікування пацієнтів з вірусними пневмоніями знали, що «закапувати» не можна. На третій день стан хворого стабілізувався, температура впала, залишився кашель. Тоді ж прийшов результат, що в нього виявили грип типу А — і всі зітхнули з полегшенням.

На початках було дуже важко. Коли почали поступати інфекційні хворі, то практично всю лікарню довелося перелаштовувати під лікування хворих з підозрою або з підтвердженим діагнозом коронавірусної хвороби, акцентувала старша медсестра інфекційного відділення Світлана Кацимон:

"Ми повністю переобладнати терапію, неврологію, денний стаціонар. Всі консультації та планові обстеження були відмінені, оскільки був суворий карантин. Це було досить тривожно. В лікарні були тільки ті, хто працював з цією групою хворих, і додаткові служби, тобто рентгенологічний відділ та лабораторія".

Медики не мали потрібних засобів захисту, а треба було вже працювати з інфікованими пацієнтами. Люди були налякані, але відчуття обов’язку таки дозволило перебороти той страх. У той період з лікарні звільнилися один або двоє працівників. Тоді все трималося фактично на ентузіазмі медпрацівників та небайдужих благодійників і меценатів. У лікарні раділи кожній масці, рукавичці, засобам дезінфекції, які дарували люди.

Оскільки в лікарні не було підведеного кисню до палат хворих та через інші обставини в міській лікарні (раніше — райлікарні) не могли підписати з НСЗУ договору на лікування коронавірусних хворих. Коли ж медзаклад увійшов до переліку закладів першої лінії, які надають допомогу хворим на коронавірус, то стали отримувати більше коштів. Також зараз набагато кращою є ситуація із засобами індивідуального захисту.

"Щодо настроїв, то до чого ми дійсно ніколи не привикнемо, так це до того, що не всім можна допомогти, що дехто з пацієнтів таки помре. За 25 років моєї роботи у відділі смертність, яку я бачила за останні місяці, є високою. І до цього не можна звикнути чи сприймати це як належне", — каже Світлана Кацимон.

Лікарі виснажені. Але відчуття байдужості в них немає, зауважує Богдана Кудла:

"Багато з них плачуть, коли бачать, що просто не в змозі допомогти пацієнту. Але водночас, якою є радість, коли «витягуємо» важких хворих. Хочу зазначити, що багато що залежить і від настрою пацієнта: коли він на позитиві, прагне вилікуватися, а не впадає в паніку, то тоді й лікарям емоційно легше працювати з ними. Наші медичні працівники дійсно втомлені і морально, і фізично. Вони вночі погано сплять, адже не перестають думати про своїх хворих і як їм допомогти. Тому вважаю, що ця робота має бути належно оцінена".

У середньому на одну медсестру припадає 20 хворих. Тож, досить складно працювати постійно в захисних комбінезонах, респіраторах, рукавичках і щитках.

"За зміну ми тричі переодягаємося. Багато дівчат просто мокрі, коли знімають все це з себе. Так, це важко. Але це не впливає на якість нашої роботи",  — запевняє Світлана Кацимон.