З кожним днем їх, героїв того часу стає усе менше, саме тому я зацікавилася статтею у часописі «Наше місто» під назвою «Упівка на псевдо «Домовина». Бо ніколи нікого не зрадила», яку опублікувала журналістка Марічка Дацко. Мова йшла про Ванду Горчинську-Демчук, 1924 року народження, із села Копичинців на Тернопіллі, яка пройшла жахіття сталінських концтаборів та була учасницею Норильського повстання. Дочка Ванди Горчинської, Ярослава Василик-Демчук надіслала записані 28 грудня 2018 року зі слів матері спогади про цей нелегкий період її життя. Вперше оприлюднити ці записи сприймаю за велику честь.
Гнали трясовиною, як звірів
Ванда Горчинська відбувала покарання в таборі №6, а неподалік були хлопці в таборі № 5. Поряд був «кірпічний» завод. Це були «виправно-трудові табори» (російською — «исправительно-трудовые лагеря», скорочено «ІТЛ»). Усі ці виправні установи належали до Норильського особливого табору №2 для політичних в`язнів, який отримав назву «Гірський». Місце розташування — Таймирський острів Красноярського краю, Росія. Цей табір складався з шести відділень, загальна кількість ув`язнених становила до 50 000 осіб. У одному бараці утримували до 800 дівчат, згадує Ванда Горчинська. Працювали тяжко на кар`єрі. Керувала бригадою каторжанка Шура Ямпольська. Разом із Вандою в цьому таборі була ще Павлінка Штикула з села Копичинець. Відпочивали почергово: п`ятеро залишалися в бараці, всі решта — на роботу. Трудовий день тривав від 8-ми до 10-ти годин. Одяг каторжанам видавали казенний, на одну особу — бушлат, штани, шапка, рукавиці. Якщо хтось мав щось зі свого, то можна було одягнути під спід, але обов’язково масляною фарбою писали номер. У Ванди він був «Е 987». Так із дня в день впродовж 7 років.
Усе розпочалося тоді, коли до Норильська перевели в’язнів із Казахстану, де вже повним ходом йшла підготовка до повстання. Вони й «розбурхали» вогонь спротиву. До жіночої зони з Казахстану потрапила Леся Зелінська, яка після звільнення проживала в Коломиї.
У той день Ванда Горчинська працювала біля якогось секретного заводу, планували площадку, коли прилетіла «змійка» — своєрідний вид тюремного листування, а з неї на землю випали листівки. Дівчата за ними накинулися, «як мухи на мед». Ванді вдалося похапцем підняти одну й непомітно заховати. Конвой відразу зреагував: «Хто піднімав?!» Ніхто не зізнався і нічого не віддав. Ванда теж зуміла витримати натиск, а потім заховавшись прочитала:
«Пришел конец вам,
Сталинская свора,
Раздался крик всех,
Оскорбленных мас…»
За цілий день роботи вона вивчила вірш напам`ять, а записку принесла в зону і показала співкамерницям. Хлопці із зони №5 крикнули дівчатам, щоб ніхто не виходив на роботу. А перед тим вони «навели порядок» у своїй зоні, знешкодившии всіх «сексотів». Після цього на роботу не вийшов ніхто — почалося повстання. Каторжани оголосили ряд вимог та голодували, вимагаючи комісію з Москви для того, щоб вповні виявити нелюдські умови утримання та зловживання посадовими обов`язками персоналу таборів. Тих, хто не захотів підтримати повстанців, чекали енкаведисти за межами зони. Якщо особа покидала територію, то це означало, що вона «виходить з гри». На жаль, були й такі, котрі «ламалися», як Галина Дробітко з Волині. Пішли за межі зони і так звані «дачники», колаборанти, що були пов`язані з німцями.
Через деякий час прибула комісія начебто з Москви. Та це виявилося хитрощами тюремної влади, тож, страйк продовжився. Ще приїжджали різні комісії, але ніхто не піддався на їхні агітації: в’язні домагалися виконання висунутих вимог. На бараках висіли чорні прапори, зроблені з матраців. Дівчата повісили собі на бараці прапор чорний з червоною тасьмою,. Це зробила Антося з Полісся, яку дівчата в таборі навчили читати і писати. Як вивішували прапори, то конвой на вишках дав серію пострілів у небо. Поряд стояла військова частина. Радіо звідти вденьі вночі безперервно волало:
«Выходите за зону, вам ничего не будет».
На 14-ий день страйку таки приїхала урядова комісія, але на поступки влада йти не хотіла, навіть після перемовин із каторжанами і підтвердження фактів зловживань. Натомість, було прийняте рішення придушити повстання силою. Коли люди відчули, що треба готуватися до оборони, Антося і Софія Мельник з Увисли, що на Тернопіллі, зняли прапор. Софія склала його і заховала на живот. Згодом усі перейшли в сусідню зону, об`єднавшись з чоловіками. В очікуванні розв`язки перед обличчям озброєної до зубів охорони у надсильному емоційному піднесені кинулися підручними засобами «рити землю». Умить виникла велика яма, при цьому кричали:
«Воля або смерть!»
Марійка Нич підбігла до бараку, де солдат ліз по драбині знімати прапори, потягнула за драбину і він впав з висоти. Солдат підбіг до Марійки і вирвав кусок коси з голови. У ту ж мить заїхали машини пожежних і почали поливати людей струменями води. Найбільше били всередину маси людей. Ванда Горчинська стояла крайня, тож, їй пощастило. А литовочка молоденька бігала в барак, брала хіднички з-під ніг і накривала обличчя дівчатам, бо поливали як холодною водою, так і окропом. Коли прорвали середину, влетіли військові і почали бити. А перед тим вище керівництво напоїло охорону, мабуть, підмішавши щось до горілки, бо вони озвіріли, очі повилазили з орбіт. Охоронці хапали з пожежних щитів ломи й сокири і почали зганяти 3800 людей в один кут. Утворилася людська «хвиля», що рухалася, а вони рубали, били, штовхали. Тим, хто стояв крайній, дісталось найбільше: Нусці Степанчак розрубали голову. Ванду ж Божа рука захистила.
Стояв крик, писк, текла кров. Через зону йшла трубка-водопровід, люди підходили, мили рани, і текла річка людської крові… Після того кати «виривали» по 2-3 особи з натовпу і випихали за зону. Дівчата рвалися і поверталися до гурту, бо думали, що ведуть на розстріл. Тоді їх почали розділяти і до кожної групи приставляти конвой, щоб не могли повернутися. Так вдалося впоратися з натовпом. А коли всіх вигнали за зону, то почали гнали тундрою, трясовиною, як звірів.
Хоча було страшно, та єдність вселяла надію, що всіх разом стріляти, напевне, не будуть. Коли пригнали за якусь сопку, то розділили по п`ятеро, а до кожної групи приставили конвой. Там уже були приготовані столи, накриті червоним полотном, на них — особові справи всіх дівчат. Викликали по черзі, встановлювали особу кожної. За участь у повстанні всім збільшили терміни ув’язнення.
Ванда Горчинська-Демчук, відбувши всі поневіряння, повернулася у рідне село, вийшла заміж і все подальше життя тяжко працювала. Нині на своєму 97-му році життя пам’ятає все до дрібниць: своїх подруг, зраду, кохання і вірші, які «ходили» по тюрмах, написані народними поетами-каторжанами:
«Ті, що впали за волю,
Віддали смерті долю,
І сказали: «Не будем! Не будем рабами!»,
І не будем носити ярма…».
Боротьба в'язнів наприкінці 40-х — у першій половині 50-х років спричинила кризу системи трудових таборів. Страйки і повстання стали поштовхом до поступової ліквідації системи ГУЛАГу. Офіційно його скасували за наказом МВС СРСР 25 січня 1960 року.
Наталія МЕЛЬНИК, краєзнавиця
