Перемішана руда потрапляла на сульфатно-збагачувальну фабрику, де її розчиняли в коритах маточним розчином На Facebook-сторінці Old Kalush розповіли, що, куди і навіщо вивозили з кар'єру? Вивозили лангбеінітову руду і полігаліт на "дробілку" (дробильний цех), де щокова дробарка все це подрібнювала. Водночас, із шахти транспортерною стрічкою подавалась вже подрібнена руда, адже дробарка була в самій шахті.
Було три стадії дроблення, потім перемішування руди з шахти і з кар'єру. Ця перемішана руда потрапляла на сульфатно-збагачувальну фабрику, де її розчиняли в коритах маточним розчином методом протитоку. Після того освітлювали все це від мулу, вміст якого міг коливатись від 10 до 12%, поліакриламідом. Пізніше при кристалізації утворювався шеніт, який сушився на барабанному фільтрі, а кінцевим продуктом було добриво калімагнезія — порошкова та в гранулах.
Мул, який залишався після промивання та нерозчинні залишки, відкачували в хвостосховища. Звідси й "хвости".
Сумнівна якість калімагнезії обумовлювалась високим вмістом галіту. Хоча її гігроскопічність мала і позитивні аспекти, адже затримувала вологу в ґрунті, що важливо в степах.
Окрема байка — про "крилатий метал" — тобто про магній. Але про це — іншим разом.
Фабрика, як і кар'єр, починалась у 1967 році, а в 1994 фактично припинила випуск продукції. Вмирала хімфабрика довго і важко, припинивши випуск продукції з початку 2000-х. У 1998-1999 була невдала спроба відновити випуск калімагнезії на одній з трьох продукційних ниток, яка закінчилась нічим.
Про афери з "відбудови" хімфабрик теж нема змісту говорити. А якщо комусь і справді цікаво, як у деталях все відбувалось, то шукайте книжку Миколи Хабера та Юлії Лунькової про виробництво концентрованих калійних добрив з полімінеральних руд.
Як зарадили собі в Німеччині з проблемою постіндустріальних "дір в землі"? Так, совєцькі методи бездумної експлуатації природи не були унікальними. Є такий район на східних німецьких землях, як Lausitz. Там видобували різними способами буре вугілля, продукували смоли, феноли й інші смаколики. Потім регіон рекультивували. Це таке німецьке скромне визначення для титанічного проєкту. У підсумку — 14 тис. гектарів озер та біосферний заповідник.
Трохи посилань на цю тему тут: https://en.wikipedia.org/wiki/Lusatian_Lake_District
Як воно нині все там виглядає: https://www.lausitzerseenland.de/en/start.html
А хто любить фільми, то у вільному доступі є чудовий фільм From Hell to Heaven - Lusatia (режисер Henry M. Mix). Проблема — в субтитрах (то ієрогліфи), але від того кадри не менш вражають.