Особливе творче піднесення в Петра Трохимовича викликають подорожі стежками із села Кропивника до рідного Голиня — Зрештою, хто в нашому місті не знає Петра Шевчука — журналіста та літератора, автора чотирьох книг нарисів, бувальщин, невигаданих історій, усмішок та етюдів!?
…Знаю і я Петра Трохимовича вже десь 30 років. Коли познайомилися, він тоді працював власним кореспондентом обласної газети «Прикарпатська правда», а я – редактором газети «Калуський хімік». І як це не дивно, але до ближчого знайомства з цим уже досвідченим і дуже жартівливим журналістом спонукав тодішній генеральний директор концерну «Хлорвініл», якому й належала газета, Олег Романенко.
Олег Миколайович був одним з шанувальників творчості Петра Шевчука, а тому порадив мені як молодому редактору співпрацювати з ним, щоб, по-перше, матеріали про роботу підприємства, його працівників знали мешканці всього Прикарпаття, а по-друге, щоб бувальщини цього журналіста могли читати передплатники «Калуського хіміка».
Але не лише бувальщини Шевчука публікувалися на шпальтах газети. Були ще нариси й різноманітні історії, інтерв’ю з відомими особами, які відвідували найбільше підприємство Прикарпаття. Співпраця колективу редакції з провідним і, не побоюсь такого вислову, як дуже читабельного журналіста краю, була настільки продуктивною, що коли нарешті Петро Трохимович зважився на видання своєї першої книги «Поклін віддаю» ( це був 2003 рік), в яку куди в основному увійшли його нариси про краян і частина бувальщин, то з’ясувалося, що більшість цих творів є в архіві редакції.
Але одне мати матеріали для книги і зовсім інше її видати. Бо це, як мовиться, дві великі різниці. Зарплати журналіста навіть обласного видання було недостатньо, аби книга побачила світ. Допомогли йому в цьому як керівники підприємств, де його добре знали, так і фізичні особи, тобто друзі, які спонукали значно більш творчого за характером, ніж підприємливого Петра Шевчука до видання книги власних творів.
У публікації про творчу зустріч Петра Шевчука з читачами з нагоди 70-річного ювілею його товариш і колега по спільній праці в редакціях обласних газет, добре знаний в нашім краї журналіст і фотомайстер Василь Мельник писав:
«Найбільшу радість журналісту приносять вдячні відгуки читачів. Це головна для нього нагорода та задоволення. Працюючи у чотирьох газетах, Петро Шевчук проявив свій неперевершений талант у такому жанрі, як нарис. До свого ювілею автор прийшов із великим творчим доробком. Якщо б видати все, що надруковане у періодичних виданнях за 46 років праці, то вийшло б, напевне, 30-томне видання».
Але вже на сьогодні Петро Шевчук знову ж таки не без допомоги спонсорів, а більше друзів та шанувальників його справді неперевершеного бачення навколишнього світу, розуміння людей, їх настроїв та прагнень, видав ще три книги: «Із криниці життя» (2008 р.), «Біле диво» (2013 р.), та «День дятла» у лузі» (2018 р.). Але його основний творчий доробок — це твори, що зібрані в десятках записників.
Особливе творче піднесення в Петра Трохимовича викликають подорожі стежками із села Кропивник до рідного Голиня. В Кропивник Петро Трохимович приїджає з Калуша завжди першим автобусом. А потім пішки прямує до села такими дорогими його серцю лісосмугами з озерцями і полянами, де очікують несподівані і водночас дуже бажані зустрічі з птахами та звірятками, для яких у нього завжди є слова вітання, а часто між ними відбуваються й бесіди, яку розуміють тільки її учасники…
9 липня Петро Шевчук святкував своє 75-річчя, з яких більше пів століття він у журналістиці.
Ще зі шкільної парти він готував себе в артисти. Тож після закінчення Голинської середньої школи поїхав до столиці України поступати на факультет театрального мистецтва інституту ім. І. Карпенка-Карого. Петро Трохимович і досі тримає в секреті, чому він не став студентом театрального вузу. Швидше всього, на результаті цієї поїздки позначилося як те, що в цей час Микита Хрущов не дозволяв сільським хлопцям мати паспорт, так і бідність сім’ї, в якій проживав. Адже тих грошей, яких дав батько, юнакові вистачило лише на дорогу до Києві, тож звідти його додому доставили працівники міліції за державний кошт.
Після невдалої спроби стати артистом Петро Шевчук подався на Донбас. Там він закінчив гірничо-промислову школу, отримав диплом підземного машиніста електровоза і до призову в армію працював в одній з місцевих шахт. Після служби у війську працевлаштувався вже в Калуші в рудник «Голинь» тоді ще Калуського хіміко-металургійного комбінату. Працюючи в шахті, став дописувати до газети «Калуський хімік». Здібності молодого шахтаря помітив редактор газети Микола Криворучко, який невдовзі запропонував місце в редакції.
Так Петро Шевчук став кореспондентом. Відпрацювавши більше двох років у «Калуському хіміку», отримав запрошення від редакції міськрайонної газети «Зоря Прикарпаття». Саме в цей період закінчив заочно факультет журналістики Львівського університету ім. Івана Франка. А надалі майже 30 років він віддав праці в обласних газетах – «Прикарпатська правда» і «Галичина». Коли ж в останній відбулися певні структурні та організаційні зміни, знову повернувся, як часто любить висловлюватися Петро Трохимович, у свою рідну газету «Калуський хімік», а нині «Нафтохімік-Калуш».
Не пориває зв’язків зредакцією ветеран журналістики нашого краю, володар нагороди «Золоте перо Прикарпаття» (2015 р.) і до цього часу.
