У Чилі українець виготовляв найкраще взуття для полярників

А ви знаєте, що найкраще в Чилі взуття для Антарктиди виготовлялося українцем на взуттєвій фабриці «Tridente» (з іспанської «Тризуб»)?
Переглядів: 693
Фабрика виготовляла взуття для чилійських військових упродовж 25 років.  

Про це йдеться на Facebook-сторінці Національного антарктичного наукового центру, інформують "Вікна".

Таке взуття собі обрав навіть президент-диктатор Августо Піночет. Далі пропонуємо прочитати пряму мову Романа Ляховича про історію мандрів його батьків, які завершилися в Чилі успішним відкриттям власної взуттєвої фабрики.

“Історія моєї родини досить непроста. Мої батьки жили у Львівській області, поблизу Карпатських гір. У своїй хаті батько майстрував черевики, в тому числі, взуття для гір. Коли почалася Друга світова війна і до села прийшли німці, батька з матір’ю вивезли на барикади, щоб шити взуття для солдатів.

У ті часи було поширене явище зґвалтувань солдатами. Матір хотіла убезпечити себе від наслідків таких ситуацій та вагітностей, вона наважилась на те, щоб зробити операцію й позбутися репродуктивних органів. Тому батьки не могли мати власних дітей.

Після завершення війни родина не могла і не хотіла повертатися до Радянського Союзу. Натомість вони переїхали до Австрії, де батько влаштувався працювати на взуттєвій фабриці, а мати була медсестрою у одному зі шпиталів у м.Відень.

Пізніше вони ухвалили рішення шукати щастя в Південній Америці. У 1948 році моя родина, разом з іншими мігрантами — українцями, росіянами, євреями, німцями, прибула до чилійського порту Вальпараїсо на теплоході «General Black».

На той час мої батьки мали усе, але не мали дітей. Я дізнався правду про те, що мене всиновили, коли мені виповнилося 30 років. Відтоді я завжди кажу, що я з’явився в Україні, але народився в Чилі. Моя біологічна родина не затрималась надовго в цій країні й виїхала до США. Пізніше я знайшов їх, довідався, що маю три сестри та одного брата. Тоді я мав продати усе, щоб змогти оплатити подорож, але я вирушив до Північної Америки і, повернувшись додому, зміг почати життя заново. 

У зв’язку із прибуттям іммігрантів, у газеті «El Mercurio» було опубліковане оголошення про організацію ярмарку для пошуки роботи у столиці, м.Сантьяго, на Національному стадіоні (Estadio Nacional). Батьки попрямували туди, однак одразу не змогли влаштуватися.

Мій тато мав із собою французьке радіо, яке обміняв на невеличку ділянку землі у комуні Ла-Цистерна, де розпочав працювати у невеличкій майстерні. Він володів українською, польською, російською, французькою та німецькою мовами. Згодом він познайомився із іспанцем — власником спортивного взуттєвого магазину. У ті часи все взуття для гірськолижного спорту було імпортоване. Люди з грошима робили замовлення переважно у Європі чи США. Цей вид спорту був доступний тільки для дуже заможних людей.

Довідавшись, що мій батько має досвід виготовлення гірського взуття, іспанець запропонував співробітництво. Відповідно до домовленості підприємець мав купувати всі необхідні матеріали, а також забезпечувати родину продуктами харчування та одягом, за умови, що батько буде виготовляти чоботи та черевики для лижного спорту, мотокросу, а також гірське взуття, яке продаватиметься у його магазині.

Поступово виробництво розширювалося. Взуття було дійсно високої якості й користувалося попитом. Спочатку все робилося вручну, потім батько купив більше ділянок землі та відповідне устаткування з Данії та Франції для виробництва взуття. Фабрика здобула назву «Tridente» (з іспанської «Тризуб»), а на чоботях, серед іншого, вишивалася українська національна символіка.

Я змалечку долучався до роботи на батьківському підприємстві. Спочатку в школі, потім в університеті. За часів Піночета повноцінне навчання було неможливим через постійні бойкоти, протести, окрім того, була комендантська година. Більшість вільного часу я працював із родиною.

Історія з Антарктикою розпочалася зі співробітництва з Військово-морськими силами Чилі. Вони перші зробили замовлення у згаданому магазині. Військові шукали взуття для роботи в екстремальних умовах, але імпортні варіанти були дуже дорогими. Перша партія виготовлена на верстатах «Tridente» обернулась справжнім успіхом. Я досі маю листа-подяку від тодішнього капітана Чилійської антарктичної бази «Артуро Прат». На той час на базі працювали 11 людей, група була дуже ізольована й працювала на базі цілий рік без зв’язку із зовнішнім світом. 

Пізніше ми почали працювати також з Військово-повітряними силами та Армією. Окрім того, наше взуття почали замовляти для груп, які працювали на антарктичних базах «Лас Естрейас» та «Бернардо О’Гіґінс». У 1970-х з’явилась новина, що на Антарктичну базу мав їхати президент-диктатор А. Піночет. Звісно, черевики для нього також замовляли у нас.

Загалом, взуттєва фабрика мого батька «Tridente» виготовляла взуття для чилійських військових упродовж 25 років.  

Пізніше, через кон’юнктурні зміни ринку, усе устаткування було розпродано. Остаточно фабрика закрилася у 2000-х. На згадку лишилися нашивки «Tridente», листи подяки та кілька пар чобіт, виготовлених для чилійських полярників”.

Фабрика "Тризуб" не дожила до нашого часу, бо тоді б і могли замовляти українсько-чилійські черевики для наших полярників. Наразі ж це єдина деталь обмундирування, яку купуємо не українського виробництва, а іноземного.