Голова Галича каже, що ніколи не мав страхів перед мертвими Хтось говорить, що він має з того якусь вигоду, дехто просто сміється з цієї благодійності, а сам галицький голова стверджує, що не може інакше, бо має таке внутрішнє покликання.
«Так робив мій батько, і я так роблю, — розповідає Олег Кантор. — Тато не мав якоїсь високої посади, багато років працював водієм на комунальних підприємствах. Але в Галичі батька знали і любили. Така він був людина. Не міг не помагати. Коли біда, завжди йшли до нього радитися. І якось так повелося, що найчастіше батько помагав саме під час поховань — тоді люди найбільше потребували підтримки. Я бачив це все з дитинства. Тому для мене це нормально».
На галицькому цвинтарі більшість прізвищ на надгробках Олег Кантор знає — допомагав із похованням. Каже, що долучається на всіх етапах організації похорону і жодного разу не взяв за це ні копійки. Якщо треба, може навіть і труну понести. Бо ж дуже часто у цій ситуації чоловіки, котрі присутні на похороні, кудись зникають або раптом у них начебто починає щось боліти. Насправді, в людей дуже багато забобонів, а гріб просто нема кому нести. Галицький голова каже, що ніколи не мав ніяких страхів, пов’язаних із похованнями, бо «боятися треба живих, а не мертвих», інформують "Вікна" з посиланням на сайт "ГК".
«Перед самими виборами почали говорити, мовляв, я роблю це для піару, а після виборів уже казали, що просто маю якусь вигоду, хтось узагалі кепкує і не розуміє, нащо мені того, — усміхається Олег Кантор. — Не хочу спекуляцій на цю тему, бо просто дуже люблю помагати. І робив це, коли ще не мав нинішньої посади. Це не моя десятина, а щось на кшталт внутрішнього покликання».
Найчастіше до голови звертаються люди, соціально не захищені: підходять просто на вулиці або телефонують, тим паче дізнатися номер дуже легко, адже Олег Кантор не міняв його уже 20 років. Іноді чужі люди телефонують навіть опівночі чи о п’ятій-шостій ранку.
Взагалі люди трапляються різні. Хтось сприймає допомогу як належне, а декотрі навіть мають потім претензії. Буває і так, що до похорону, коли просили про допомогу, бідкалися, мовляв, з родини нікого не лишилося — нема звідки чекати підтримки, а після похорону вже з’являються і сестри, і брати. Більшість, звісно ж, дякують. Якось у церкві після літургії до очільника міста підійшла якась бабця і так щиро попросила: «Олежику, як я помру, прийди обов’язково поховай мене».
Голова Галича каже, що за десять років ще нікому не відмовив у допомозі з похованням, хоча, відколи очолив громаду, часу катастрофічно бракує. Тому тепер більшість цих організаційних питань часто вирішує по телефону.
Торік, коли коронавірус найдужче вирував, Олег Кантор мав поховання два-три рази на тиждень. Тепер значно рідше — кілька разів на місяць.
Річ у тім, що в Галичі, коли хтось помирає в сім’ї, багато людей просто гадки не мають, як діяти далі: куди найперше звертатися, що робити з тілом, як домовитися про копання ями і ще багато-багато всього. У місті досі немає ні похоронного бюро, ні моргу, ні бодай спеціального холодильника. Тому люди й губляться: одразу йдуть або до священника, або до голови.
«Це дійсно велика проблема для Галича, — каже очільник. — Але головне, що її реально вирішити. Вже працюємо над цим, найперше обладнаємо поминальний будинок».
