Чоловік планує передати ткацькі знання своїй доньці Історію свого ремесла він починає з того, що всьому, що вміє, навчився від матері. Мама дозволяла йому сідати за верстат з 12-річного віку. Ткацтво в їхній родині сягає дуже давніх поколінь (ліку якого, ткач, на жаль, визначити не може) і передається дітям, а згодом і внукам. Ткання це своєрідний відпочинок для Дмитра, його хобі. Він пропрацював 25 років лісником і любить лісництво та ліс не менше за ткацтво, йдеться в проєкті "52 способи життя в Карпатах: відродження традиційних культур праці", інформують "Вікна".
Запаски Дмитро Линдюк робить на двох верстатах: один з них — для набирання основи на раму, інший — для ткання готового виробу. Цікаво спостерігати за процесом роботи пана Дмитра: у майстра настільки треновані руки й очі, що в ході розмови практично не можливо вловити, коли ж його погляд ковзає по верстату та нитках. У ткацтві пану Дмитру допомагає дружина Марія та доньки. Готових виробів за день може зробити лише два, оскільки ткацтво — процес доволі виснажливий, бо потребує максимальної концентрації уваги. Тож щоб добросовісно виконати замовлення, майстер не бере більш ніж 30 замовлень у місяць. Однак Линдюки роблять усе можливе, щоб створювати запаски на весілля, бо традиційний убір поціновувачі гуцульської автентики можуть отримати тільки з їхнього верстата.
Перші свої запаски Дмитро продавав на базарі в Космачі. Пізніше став виконувати замовлення для українських народних ансамблів за кордоном (у США та Великобританії). На щастя, запаску ще не спіткала доля традиційної української вишиваної сорочки, яку масово штампують у Китаї. Можливо це тому, що хоч це — одяг простий у крої, однак мало вживаний, специфічний, весільний. Супутньо до запасок дружина Марія з доньками виготовляє «косиці» — барвистий вінок на голову для молодих та дружок. Найголовніше те, що ткацьке уміння Дмитро повною мірою передав своїй доньці Марічці, яка не менше за батька любить цю справу.
