Анна Франко дуже любила пекти фінікові коржі. Це було повʼязано як зі специфікою складу сімʼї (бо ж Іван Франко був уродженцем Бойківщини, а Ольга Хоружинська походила зі Слобожанщини, а молодість свою провела у Києві), так і зі способом її життя, зокрема з частими мандрівками на лоно природи — до західноукраїнських прикарпатських сіл (Нагуєвичі, Криворівня, Голобутів, Вижниця, Жабʼє, Москалівка, Коломия, Підгірки та ін.). Поїздки до Відня, Рима, Києва, Харкова, Одеси та ін. також урізноманітнювали, розкривали і розвивали індивідуальні смаки членів родини.
Водночас феномен гастрономічних традицій Франків полягав у тому, що це була домашня кухня, яка акумулювала у собі селянський, міщанський та панський раціони. Її інтенцією було не лише нагодувати, втамувати голод їдців, а ще й зміцнити взаємини між членами родини, забезпечити комфорт і позитивне самопочуття, зорганізувати атмосферу любові і турботи один про одного, створити добробут, інформує "Seeds and Roots".
І хоч деякий час у Франків була кухарка, то все ж можна з певністю сказати, що фамільна кулінарія Франків була інклюзивною, тобто такою, що формувала і репрезентувала спільний досвід готування їжі, залучаючи усіх членів родини до куховарського процесу. Вхід на кухню нікому не був заборонений. Куховарила господиня дому Ольга Франко. Активну участь у приготуванні страв брав і господар — Іван Франко. Так, Наталя Романович-Ткаченко, зайшовши в гості до поета, застала його на кухні за тим, що Франко, схилився над широкою гарячою плитою, «мішаючи ложкою в каструлі» варив собі
«каву на ранок, кулешу на день та ще компот на десерту…».
А на її здивування, що пан доктор займається куховарством, відповів:
«Я тото всьо потрафлю зробити: я селянський син…».
Діяльними учасниками кулінарного процесу ставали і діти. Сини Андрій, Тарас і Петро поповнюючи продуктовий кошик дарами саду чи лісу. А про наймолодшу, донечку Гандзю, Іван Франко у листі до Єлисея Трегубова 1 лютого 1906 писав, що вона «у нас не то учениця, не то кухарка, бо мама іноді, зачитавшися або й так засидівшися, не варить обіду, аж поки вона не прийде зі школи». Тож куховарство органічно увійшло у програму виховання дітей…
Син письменника, Петро Франко, збагатив українську культуру своїми господарсько-кулінарними книгами «Безалкогольні напитки», «Городина та її вирощування», «Перерібка ягід та овочів». Його дружина, Ольга-Марія Франко з Білевичів здобула собі славу знаної галицької кулінарки, а її книги «Перша українська загально-практична кухня» (Коломия, 1929) та «Всенародня кухня» (Львів, 1939) господині зачитували до дірок.
Цілу низку родинних переписів зберегла, ретельно записуючи до свого грубого кулінарного зшитка і Анна Франко-Ключко, донька письменника.
Деякими зі своїх рецептів вона, мешкаючи уже у Канаді, поділилася з читачками журналу «Наше життя», який видавав Союз українок Америки. У низці своїх кулінарних нарисів «Іменинний пиріг», «Городинна новинка», «Наше харчування», «Медове печиво» Анна Франко-Ключко розповідала про свій куховарський досвід, про те, як і звідки прийшли у родинний стравоспис ті чи інші продукти та рецепти, ділилася власними кулінарними спогадами. Ці тексти сьогодні є важливим джерелом для пізнання родинної атмосфери Франкової сім’ї. Вони репрезентують звʼязок поколінь та тяглість кулінарного спадку славетного роду.
Так, з смаковитого кулінарного спогаду «Іменинний пиріг» довідуємося, що у сімʼї Франків на іменини кожному зі своїх дітей мати, тобто Ольга Франко з Хоружинських, готувала смачнючий «Іменинний пиріг». Це був виріб із дріжджового тіста з мʼясною чи фруктовою начинкою (найбільше смакувало дітям таки з мʼясною!), майстерно прикрашений по краю виплетеними з тіста косичками, трояндами і пташками. Уздовж пирога великими літерами (також з тіста) було викладено імʼя іменинника. Відтак, залежно від соленізанта, на пирозі гордо значилося чи то «Андрій», чи «Тарас», чи «Петро», чи «Гандзя», чи, коли іменини були у Івана Франка, — «Тато».
«Скільки таких пирогів пекла моя матуся і скільки то імен вона виписувала на них! — оповідала Анна Франко-Ключко. — Цей звичай вона перебрала від своєї бабуні, а я навчилась від неї і мені здається, що іменини без нього не іменини. Щось їм бракувало б… Бо це був не тільки кусник тіста, наповнений начинкою і з написом зверху».
У ньому були акумульовані і втілені в тісті материнська любов, родинний затишок, тепло, добробут. Цей пиріг назавжди у свідомості Франчат зберіг запах дому, дитинства і щастя. Він став символом духовної повноти життя, того глибоко захованого скарбу, який кожен із нас виносить з батьківського дому і який теплим спомином, де б ти не був, зігріває душу. Минули роки і десятиліття… Діти давно вилетіли з родинного гнізда… Доля дарувала їм можливості спробувати чимало різних страв і присмаків, можливо, набагато вишуканіших, ніж ті, що куштували вдома. Одначе навіть через півстоліття кулінарний спогад про «Іменинний пиріг» оживав:
«Але найсмачніший то був наш іменинний пиріг, — констатувала Анна Франко-Ключко 1958 року у своєму есе «Іменинний пиріг». — І тепер, коли засідаємо цілою родиною при столі святкувати день народження кожного з нас, а посередині стола він пишається, тоді мені здається, немов сама матуся є присутня між нами. Немов вона невидима, але колись сповнена великою любов’ю до нас, дітей, наклоняється над нашими головами і шепче тихо, мов подих: — Вітаю іменинника…»
А з приємним спогадом про пиріг наново оживала і традиція його випікання.
Теплими споминами про маму, її рідну сестру Олександру Ігнатович з Хоружинських помережаний і кулінарний нарис «Городинна новинка», який розповідає про родинну традицію споживання баклажанів. У той час, коли деякі галицькі господині недовірливо поглядали на ці яйцевидної форми темно-сині груші, Ольга Франко, як свідчить її донька, легко ввела до раціону своєї сімʼї баклажани:
«А моя мама нам, дітям, дуже часто смажила ці баклажани на олії, порізавши їх на тонкі кружальця і обсипавши борошном. При смаженні кружальця немов випивали олію, зате ж і смакували знаменито».
Оту традицію смаження баклажанів Ольга Франко, очевидно, перейняла від своїх старших сестер. Зокрема донька Анна Франко згадувала, що у домі її тітки Олександри Ігнатович (рідної сестри Ольги Франко) робили надзвичайно смачну «фальшиву ікру» з синіх баклажанів. За приготуванням цієї страви ретельно стежила тітка, яка, хоч і мала служницю-кацапку,
«та все ж накинувши на парадну сукню великий фартух, появлялась переконатись чи справді все в порядку».
Отож, «спечені у печі і обчищені зі шкірки» баклажани дрібно сікли і складали до миски. Додавали дрібно нарізану цибулю. Усю цю суміш заправляли винним оцтом, перцем, сіллю і густо поливали олією. Легко вимішавши деревʼяною ложкою, накладали у салатницю і прикрашали оливками. Цією стравою щедро частували гостей.
«Що вона була знаменита, я переконалась за столом, коли гості зчаста собі її накладали на тарілку, як додаток до пирога чи пиріжків попри справжню чорну ікру», — писала Анна Франко-Ключко.
Улюбленим смаколиком Анни Франко-Ключко, як довідуємося з нарису «Наше харчування», був дактилевий (тобто фініковий) корж, який вона уперше скуштувала на Великдень у своєї товаришки Зоні Юзичинської, а потім успішно відтворила його на своїй кухні і ввела у раціон своєї родини. Смачним спогадом дитинства назавжди залишилося і медове печиво.