До пані Світлани звертаються по багатьох питаннях. Аби встигнути на роботу, пані Світлана прокидається о п’ятій ранку, працює по 12 годин, але, каже, нізащо б не змінила професію, інформують "Вікна" з посиланням на сайт "Репортер".
Світлана Нащук за фахом товарознавець, але з 1999 року на Укрзалізниці. Тут працювали її дідусь і мама. А коли мама йшла на пенсію, то запропонувала доньці зайняти її місце. Тож Світлана спершу була касиром у рідному Лісному Хлібичині. Але згодом квитки почали продавати прямо у потягах, зупиночний пункт в її селі закрили, тож жінка перейшла працювати до Франківська. Вже багато років поспіль пані Світлана доїжджає на роботу з Лісного Хлібичина. Зміна триває 12 годин — з восьмої до восьмої — або ранку, або вечора.
На дикторів не вчать ніде. Якщо є вільна вакансія, то людину беруть на два місяці стажування, а далі вже починається самостійна праця. Отже, спробувати стати «голосом вокзалу» може кожен охочий.
"Моя робота дуже цікава і справді потрібна. Крім оголошень, я допомагаю людям у пошуку потрібних маршрутів, — розповідає пані Світлана. — Моя професія називається — диктор, працівник довідкового бюро. Тому іноді немає навіть хвилини на те, щоб перевести дух".
До неї звертаються за всім. Губляться люди, речі, а зараз ще додалися нагадування про коронавірус і заходи безпеки, пов’язані з ним. Дивно, але, за словами Світлани Нащук, на вокзалі досі популярні телеграми, і їх, до слова, також приймає диктор.
А забути люди можуть будь-що: штани, куртки, гаманці, прикраси, гроші, дорогу техніку. Одного разу жінка зняла всі золоті прикраси та залишила їх у вагоні… Пані Світлана каже, що в 95 % випадків речі повертаються до своїх власників.
Варто лише уявити: прибуває потяг, водночас людина просить негайно допомогти з якимось питанням, а ще дзвонить телефон. Треба встигати й не помилятись.
"Раніше я писала в зошиті графік прибуття всіх потягів, щоб нічого не забути. А зараз вже все знаю напам’ять, усі оголошення, — посміхається Світлана Нащук. — Першочергово — вокзальні питання, адже найважливіше повідомити людям інформацію про потяги, а далі в порядку черги".
Маленьке віконце диктора розташоване у самому центрі вокзалу, тож диктор завжди в курсі всіх подій. За роки роботи було багато різного, але найскладніше — коли затримується потяг або щось стається на залізниці.
«Тоді всі йдуть у довідковий і стається справжній аврал: «коли приїде потяг?», «на яку колію?», «а чому він запізнюється?», «а як це ви не знаєте?». Усім все не так, люди сваряться, а винною у всьому вважають саме мене», – розповідає пані Світлана.
Каже, з появою інтернету робота значно спростилась. Бо ж раніше у таких ситуаціях три телефони, які стоять поруч, просто не замовкали, і це на додачу до черги з незадоволених, а іноді й агресивних, пасажирів.
Буває, люди приходять уже «заряджені» на негатив, каже пані Світлана. Помітно, що пасажир хоче на когось виплеснути свою злість. Але в подібній ситуації не можна відповідати взаємністю, навпаки – треба знайти такий підхід, щоб людина пішла заспокоєною.
Траплялося, коли випадкові люди й погрожували, навіть розбивали скло. Тож професія іноді буває ще й екстремальною.
"Колись пасажирка не встигла на свій потяг, бо, мовляв, не чула мого оголошення. А потім виявилось, що вона чекала «Івано-Франківськ-Львів», а він називався «Івано-Франківськ-Київ», який їде через Львів. На щастя, у нас ведеться запис, щоб можна було підтвердити або спростувати скарги", — говорить Світлана Нащук.
