Мова є захисною аурою народу, нашим оберегом, кодом нації, вважає Оксана Тебешевська Нема жодних сумнівів, ця жінка – воїтелька чи войовниця українського слова, його хранителька, плекальниця і захисниця, йдеться в інтерв'ю Оксани Тебешевської сайту "Галичина".
— Оксано, любов і дорога до слова у кожного своя. То спочатку у Вас народилася любов до вчительського українського слова чи до слова письменницького?
— Я народилася у селі Брошневі на Рожнятівщині, яке нині належить до складу Брошнів-Осадської об’єднаної громади. Пригадую, коли прийшла в перший клас сільської восьмирічки, то мені чомусь не вистачило місця. Очевидно, хтось із батьків, привівши свою дитинку, і сам сів за парту. Я не мала де сісти, тож як сирітка стала біля грубки. І моя вчителька Надія Стахівна Гуменюк, яка мала чудову косу і вчила мене лишень рік, проте залишила в душі глибокий слід, підійшла до мене, лагідним голосом звернулася «дитинко» і запропонувала сісти за останню парту. За тією партою я сиділа багато років.
Того дня надивившись на Надію Стахівну, я собі сказала: буду вчителькою, такою, як вона. Любов до педагогічної професії народилася у мені того далекого 1 вересня. А вже художнім словом, образно кажучи, мені запахло у п’ятому чи шостому класі. Якось прочитала вірш Тараса Шевченка і задумалася над тим, як потрібно його декламувати, щоб виразити закладені поетом почуття. То я перед дзеркалом не раз читала той вірш. Саме тоді, кажу без патетики, відчула, що слово має колір, запах, смак, мелодію, інтонацію...
— Як появилася Ваша перша поетична збірка?
— Перша збірка поезій «На березі долі» вийшла 1997 року. Я працювала у Голинській ЗОШ, куди як випускниця з червоним дипломом прийшла – мовляв, усе вмію і знаю, а дітей люблю безмежно. Словом, були наміри перевернути світ чи, як мінімум, здійснити у Голині революцію у викладанні української мови і літератури. Чому? Бо коли я була на практиці в ЗОШ №11 Івано-Франківська, то із сорока чотирьох учнів заданий текст прочитувало двадцятеро, а решта – ні. Коли ж була в Отинії на Коломийщині в старших класах, то з класу могли текст прочитати восьмеро, а двадцятеро не читали. То я й подумала собі: як таке може бути, зроблю так, щоб усі читали…
— А в Голинському ліцеї сьогодні є якась шкільна літературна спільнота?
— Звісно, що є. І це тепер дуже потрібно. Тут діє літературний гурток з однойменною назвою «Провесінь» – як відгалуження в іншому форматі колишньої районної однойменної літстудії. Дітей потрібно навчати письменства, прилучати до українського слова. Наприклад, у школі чудовий дитячий гурток провадить Леся Семанів. Своїми театральними постановками вони творять дива!
— Чи є сьогодні в літературному просторі Прикарпаття літературна критика?
— Маю право на відвертість – літературної критики сьогодні на Прикарпатті немає. Свого часу я видала книжку літературно-критичних і краєзнавчо-літературних статей «На обріях слова», яку 2017 року визнали найкращою на Прикарпатті в номінації «критика». Графоманство у літературному просторі активно процвітає. І ми всі це знаємо. Хто що хоче, те й видає.
— Чи потрібно звертати увагу на той авторський письменницький непотріб, який крок за кроком окуповує літературний простір Прикарпаття?
— Не зациклюватися на негативних тенденціях не означає ними не перейматися, бо вони – загроза українській мові. Мову потрібно берегти і плекати. Якщо ми тільки балакаємо про це, то нашу мову не бережемо. Слід діяти. Як? Найперше – особистим прикладом як носіїв мови. Скрізь і всюди розмовляти українською. Моя громадянська гідність ніколи не дозволить мені плазувати і вважати, що моя українська мова гірша, ніж інші, якась меншовартісна тощо. По-друге, потрібно рідну українську мову утверджувати в літературній та науковій творчості. Коли я пишу, то ніколи про це не забуваю. Мені принципово не байдуже, що залишу нащадкам. І, по-третє, слід дбати про чистоту мови і боротися за неї. Свідомі люди розуміють, що мова є захисною аурою народу, нашим оберегом, кодом нації. І цей мовний захист потрібно творити як молитву – завжди, усюди, повсякчас, спільно і єдиними устами.