На Прикарпатті годинникарка щодня заводить на ратуші 100-літній дзиґар

Людмила Рокицька — єдина жінка на Прикарпатті, а може й в Україні, з такою незвичайною професією. Вона годинникарка і щодня вручну накручує механізм столітнього годинника на снятинській ратуші.
Переглядів: 1120
На роботі жінка повинна бути що дня о 9:00.

За тим годинником доглядає кілька поколінь однієї родини, інформує "Репортер". Годинник встанволено на вежі у ратуші, яка, до речі, друга за висотою в Україні після львівської. Її висота — 50 метрів. Збудована у 1909 році. І десь в ті роки там поставили годинник.

Першим, хто почав доглядати за годинником, був Франц Баумґартнер. Після війни він його відремонтував, бо кулі влучили у стрілки. Потім передав його своєму зятеві — Каземиру Вербіцькому, а той — двоюрідному брату Збігнєву Вербіцькому, бо сам переїхав до Німеччини.

За годинником Збігнєв доглядав з 1984 до 1999 року. Відреставрував маятник, поміняв багато зубів у шестернях. Тоді годинник довелося зупиняти на тиждень-два, бо запчастин не було, тож їх виготовляли окремо.

За словами Людмили, Збігнєв помер раптово — у 56 років. Напередодні ще виходив на ратушу, аби накрутити годинник, а наступного дня у нього не витримало серце.

«Коли його тіло несли на кладовище, то процесія зупинилась біля ратуші, і йому били дзвони, — розказує годинникарка. — Далі справу перейняв Василь Собчук — зять Вербіцького. Він доглядав за годинником до 2017 року. Рік після батька це робив Іван Собчук онук Вербіцького. З 2018 до 2020 року за всім дивився далекий родич Вербіцьких — Анатолій Галіцький, а з жовтня минулого року це роблю я. Я не пряма родичка, але вважаюся в родині. Моя сестра вийшла заміж за онука Вербіцького».

На ратушу на екскурсію Людмила приходила ще підлітком, потім піднімалась, коли тут працював чоловік сестри. Каже, ніколи б не могла подумати, що й їй доведеться.

Згадує, що випадково побачила на вулиці родича — Анатолія Галіцького. Він розказував, що хоче йти з ратуші й запитав, чи не пішла би вона замість нього? Людмила сумнівалась, але погодилась. Крім того, родич запевнив, що вона справиться, а він усе розкаже й покаже. До слова, за фахом Людмила — медик.

«Перший день він мені тут пояснював, я лише встигала запам’ятовувати, — згадує Рокицька. — Показував, що та скільки підкручувати, що піднімати. Думала, за два тижні з ним вивчу. На другий день приходжу, а він каже, мовляв, піднімайся сама, я тебе тут внизу почекаю. Дав ключі, я навіть із замком внизу не одразу впоралась, а де ще той годинник?».

Два перших місяці, згадує, був суцільний стрес. Дуже переживала, аби все зробити точно. Поки вчилась, треба було, аби хтось внизу стояв і коментував, що показують стрілки. Часто доводилося самій спускатися, дивитись і підніматися назад. А сходинок там багацько.

Може просто гуляти ввечері з доньками містом, почує, що не так звучить, і одразу йде виправляти. А доньки помагають, коментують знизу телефоном.

«Буває таке, що годинник добре показує, а дзвін поспішає, — говорить Рокицька. — Це найгірше. Дзвін дуже важливий для нашого Снятина, тому що його чути, напевно, до кільця — десь на два кілометри. Якщо гарна погода, нема сильного руху машин, людина не має годинника, то почула як дзвонить і вже орієнтується в часі. Годинник б’є на 15 хвилин — один раз, пів години — двічі, в 45 — тричі, а коли година — чотири рази. Також тоді одночасно інший дзвін б’є кількість годин».

Більше — в публікації "Репортера" "Володарка часу. Єдина на Прикарпатті годинникарка живе у Снятині й наводить столітній дзиґар на ратуші".