Наступного літа Артур хоче пройтись одним із маршрутів Каміно — шляхом святого Якова Двоє прикарпатців — Богдан Ославський та Артур Сачковський — поставили собі за мету здійснити те, чого досі не робив ще жоден українець: пройти всі Карпати, а це понад дві тисячі кілометрів, за 100 днів.
Відчайдух із Калуша Артур Сачковський розповів Версіям, як карпатські вершини випробовували його на міцність.
— Як Ви готувалися до походу? Чи під силу він новачкам?
— Якщо бути щирим, то я б, мабуть, сказав, що ніяк не готувався. Про що згодом пошкодував. Уже під час походу я зрозумів, що фізичному здоров’ю треба було приділити більше уваги. Це не похід вихідного дня на Сивулю. І не похід, не знаю, горами Кавказу на три тижні. Це три місяці постійного навантаження, намагаючись долати мінімум 25 км на день, не згадуючи про те, що під фінал я проходив на день 40-50 км. Тому зараз я скажу, що перед таким походом, треба походити у зал, зайнятись бігом. Під час експедиції ноги дуріли від постійного навантаження і недостатньої кількості калорій. Себе до спортсменів я не припишу, і не можу сказати, що Арка Карпат* щось вкрай грандіозне, але не думаю що новачкам це під силу.
— Вдалося вкластися в анонсовані 100 днів?
— Так, вдалось. Якщо рахувати всі дні, від старту і до того, як я прийшов до Братислави, то це зайняло 85 днів.
— Що було найскладніше під час маршруту? Чи не доводилось блукати?
— Хм, ну, мабуть, Високі Татри. Коли я туди добрався, жахливо зіпсувалась погода. Дощ, сніг, обледеніле каміння… Коли я піднімався на Риси, то поляки з свого боку перекрили дорогу на вершину і нікого не пускали (я піднімався з боку Словаччини). Так, доводилось блукати. Коли ми з Богданом розійшлись, у мене перестав нормально працювати GPS. П’ять днів я ходив без карт і GPS. Було дуже весело, але це окрема історія…
— Траплялися курйози?
— Так, траплялись. Мені найбільше сподобався випадок коли йдучи попри кордон Словаччина-Україна, до мене підбігли 5-7 людей і почали питати, як їм потрапити до України, і чи я не міг би їх провести лісом. Після всього-на-всього п’яти хвилин розмови, коли ми уже хотіли розходитись, різко під’їхали дві поліцейські машини і почали класти всіх мордой в пол. Перша моя думка: “От як тепер мені довести, що я їх не знаю і що я не їхній гід”. Все обійшлось, бо мене до того часу знали уже майже всі прикордонники того району.
— Як Ви долали кордони, зважаючи на необхідність ПЛР-тестів чи сертифікатів?
— Якщо коротко, то ми вкололи першу дозу вакцини, зробили ПЛР тести і поїхали перетинати кордон з Румунією. Там були всі здивовані, що ми взагалі приїхали на кордон, бо вони тоді нікого не пускали (були винятки, але ми під них не підпадали). І от стоїмо ми на кордоні, нам кажуть, що не можна, а ми кажемо, що нам дуже треба. Ламаною румунською, англійською, російською вони нам пояснюють, що не можуть нас пропустити, а ми в свою чергу роз’яснюємо їм, що це міжнародна експедиція, показуємо наш сайт, ПЛР-тести, відео з лікарні, де нам кололи першу дозу вакцини. Десь через годину такої катавасії, вони просто втомились від нас і сказали: “Їдьте уже”. Одразу після повернення в Україну, ми вкололи другу дозу вакцини і поки гуляли нашими Карпатами, пройшло 14 днів, і в Словаччину ми уже сміливо йшли з паспортом про вакцинацію.
— Чи відрізняються українські Карпати від румунських, словацьких? І які наступні плани щодо експедицій?
— Відрізняються. Я б сказав, що всюди вони інакші, по-своєму цікаві і красиві. Мені сподобалось бачити гори три місяці поспіль, спостерігати, як вони змінюються. Подорож видалась дуже цікавою, мені неймовірно сподобалась така довга відпустка. На наступне літо хочу пройтись одним з маршрутів Каміно — шлях святого Якова.
