Становлення влади в Калуші і в повіті відбулося спокійно, без насильства, без порушення громадського спокою Про Листопадове повстання на Калущині з історичних джерел та наукових публікацій нам відомо не багато. Одним із видів джерел є спогади осіб, які безпосередньо брали участь у повстанні. Богдан Лучаковський — учасник тих подій, найбільш широко висвітлює Листопадове повстання на теренах м. Калуша. Він написав власні спогади під назвою: «Калуш і Калущина у Листопадові дні 1918 р.». У ній автор розповідає про організаторів повстання та про встановлення української влади на Калущині.
Іншим історичний джерелом є спомини про ті події О. Ткачука та О. Мікули в газеті «Літопис Червоної Калини», яка вийшла на світ в 1936 році. У цьому популярному українському виданні, яке друкувалося у Львові в міжвоєнний період публікувались матеріали про визвольні змагання 1917–1921 років. В тому числі була й тематика, яка стосувалася ЗУНР. Важливим джерелом для дослідження діяльності ЗУНР на Калущині являється газета «Голос Калуша», редактором якої був Михайло Струтинський. І ній автори дописували про найважливіші тогочасні події, які відбувалися в нашому місті на той час.
Як відомо, Велика війна призвела до різкого загострення ситуації на західноукраїнських землях, поглибила соціально-економічну й політичну кризу в Австро-Угорщині. По її закінченню в імперії Габсбургів розгорнувся рух за утворення самостійних національних держав.
Після цього на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Лютнева революція в Росії, проголошення в Києві Української Народної Республіки посилили державотворчі прагнення в Галичині. На зборах українського студентства, що відбулися у Львові 13 жовтня 1917 року, в ухваленій резолюції заявлялося «про необхідність домагатися об'єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілісність, в ні від кого не залежну демократичну Українську державу».
16 жовтня 1918 року австрійський імператор Карл оголосив у Відні про перетворення Австро-Угорської імперії на федеративну державу. Це означало децентралізацію управління. Розпочалась боротьба українців та поляків за утвердження власної влади на місцях. Уже 18 жовтня 1918 року українські депутати австрійського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів сформували у Львові Українську Національну Раду.
Калущина, як і вся Галичина, очікувала завершення Першої Світової війни. У Відні пильно слідкувала за розвитком подій Українська Парламентарна Репрезентація, а на місцях спостерігала за процесом Українська Національна Рада. По всьому краю, по всіх повітових містах створювались Повітові Народні Комітети.
У Калуші теж діяв Повітовий Народний Комітет. Комітет очолював адвокат д-р Микола Желехівський. До його складу також входили: молодий сотрудник і катехит о. Павло Джулинський, начальник Повітової Торговельної Спілки Осип Ткачук, міщанин, що працював на Саліні, Семен Захней, суддя Юліян Білинський, міщанин Добрянський, учитель Дометій Попович, а з найближчих сіл — о. Микола Янович, парох села Хотінь, Ґлодзінський — управитель школи зі села Підмихайля, о. Андрій Бандера (батько Степана Бандери) — парох села Угринів та о. Наконечний, парох села Рівня.
21 жовтня 1918 року у Львові о. П. Джулинський зустрівся з послом до Галицького Сойму з Калущини, доктором Іваном Куровцем. Саме йому дали доручення, яке стосувалося створення в Калуші Тіснішого Комітету (тобто Комітету Акції), до якого обрано о. Джулинського, Осипа Ткачука і Степана Захнея.
30 жовтня 1918 року до Львова виїхав на нараду Української Національної Ради голова калуського Комітету доктор Желехівський. Вона мала відбутися наступного дня. Тим часом, у Кракові поляки створили Польську Ліквідаційну Комісію (тимчасовий уряд для Галичини) з метою взяття у польські руки влади над цілою Галичиною. В цей же день намісник відмовився передати владу Українській Національній Раді, і наступного дня Рада та Український військовий комітет розпочали підготовку до повстання. О четвертій годині ранку 1 листопада півтори тисячі вояків і 60 старшин під командуванням сотника Дмитра Вітовського зайняли у Львові ратушу, вокзал, поштамт, банки і казарми, заарештували намісника та коменданта міста.
Проте, перед тими, хто проголосив створення ЗУНР у Львові, стояло і завдання поширити повстання по Західноукраїнських областях. Саме в цей момент зі Львова по краю було розіслано кур’єрів, які повезли від української влади наказ перейняти адміністрацію й військові установи в українські руки. 1 листопада до м. Калуша прибув зі Львова студент богословії Яців, родом з Тужилова. Як подає о. Джулинський, Яців привіз цей наказ підписаний сотником Українських Січових Стрільців Дмитром Вітовським — військовим комендантом міста Львова.
Переобрання влади в Калуші провели члени Комітету Акції. Сам акт отримання влади стався у ніч з 1 на 2 листопада. Спочатку в с. Голині було роззброєно місцеву станицю державної жандармерії і на знак, що наказ виконано, було запалено копицю сіна, а самі селяни вирушили у сторону калуської залізниці. Міщанин Петро Цимбалістий роздобув 12 старих крісів і трохи амуніції. Заговірники зібралися біля півночі на єврейському цвинтарі. Їх прийшло близько 20 осіб. Відомо, що серед них були: два підстаршини УСС, Микола Лещій і Дмитро Максим’як, міщанин Петро Цимбалістий, Семен Захней, Василь Ничай, Михайло Іваницький та інші.
На той час у місті перебували близько 300 людей австрійської залоги. Крім цього, військовий постерунок жандармерії, повітова команда в броварі, відділ угорців, а також військові, які охороняли залізницю.
Спочатку було роззброєно станицю державної жандармерії, яку заздалегідь обставлено зі всіх сторін. Під вікнами став Михайло Іваницький, вхід обсадив з кількома людьми М. Лещій. Вони роззброїли насамперед коменданта станиці, а за ним і всю її залогу. У подальшому Семен Захней з міщанами обсадив будинок поштового і телефонічного уряду.
За той час о. Джулинський зайняв повітовий центр державної адміністрації — староство. З ним був гімназійний учитель Дометій Попович. На вимогу о. Джулинського староста склав і підписав формальний документ, згідно якого він передає уряд в руки української влади. Залізничну станцію, що мала військову залогу з угорських вояків, зайняв відділ самих калущан, якими завідував о. Джулинський.
Організовані в повітових центрах підготовчі комітети складались переважно з вузького кола місцевої української інтелігенції, духовенства та з демобілізованих або чинних українських вояків. У Калуші для переобрання влади з числа членів Повітового Народного Комітету був створений Тісніший Комітет Акції.
Одночасно з Калушем було перебрано владу у містечку Войнилів, яке належало до повіту. Там діяли тільки станиця державної жандармерії, пошта і суд. Владу перебрали місцеві діячі, якими керували студент Іван Гаджаровський і купець Дурбак. З ними були у постійному зв’язку священики, передовсім, декан отець Мулик.
Після повстання староство перейменували на Повітовий Державний Секретаріат. Начальником Поштового й Телеграфічного Уряду став Теодосій Левицький, який до того часу був поштовим урядовцем в Калуші. Начальником Повітового Суду призначено суддю Юліяна Білинського. Начальником Скарбового Уряду став Гнат Мартинець, а його заступником – Ортинський.
Харчовий Уряд (установа, створена австрійським урядом на час війни) очолив кооперативний діяч Тимко Бариш. Директором Повітової Кооперативної Централі став колишній управитель Повітової Будівельної Спілки Осип Ткачук.
Саліну передано Семенові Захнієві, який до повстання працював старшим робітником на Салінах. Уряд державного землеміра залишився в руках українця, інженера М. Чорпіти, що виконував цю функцію за австрійської влади. Нотаріальну канцелярію вів нотаріальний кандидат Мирон Мосора. Санітарну опіку над містом і повітом передано лікареві, підполковинкові австрійської воєнної флотилії, докторові Маркилеві Рожанковському, що також виконував лікарську службу для місцевої військової залоги. Він перебрав управу Повітового Шпиталя.
Українське селянство Галичини висловило своє ставлення до революційних подій тим, що взяло безпосередню участь у листопадовому повстанні в повітових центрах та містечках. Саме через присутність значної кількості селян із навколишніх громад, які прибули встановлювати українську владу, зокрема й у Калуші, місцеві поляки не наважилися виступити проти української влади. Водночас, селяни розпочали реорганізацію влади у громадах, здійснивши перевибори війтів і громадських рад.
До другої половини грудня 1918 pоку в Калуші діяла Рада, що складалася з осіб, вибраних ще в жовтні того року повітовими організаціями та з кооптованих осіб. 25 грудня 1918 р. її було доповнено делегатами з сіл, і вона отримала назву «Ширшої»; попередній склад, названий Малою Радою, надалі працював над поточними справами. Питання, що торкалися справ цілого повіту, вирішувала Ширша Рада, яка збиралася двічі на місяць. На початку січня 1919 р. Ширша Рада Калуського повіту продовжила реорганізацію, утворивши виконавчий орган — Виділ Ради (14 членів і голова Виділу).
Молода українська адміністрація, створена на поспіх, стала запорукою публічної безпеки і спокою серед населення, закріплення української влади на місцях. Перед владою стало завдання збору податків, постачання населення ліками, мануфактурою, харчами, паливом (для міста), яких при кінці війни вже не вистачало. У самому Калуші треба було за всяку ціну ліквідувати пошесть холери, а в повіті необхідно було запобігти поширенню черевного тифу, червінки і грипу. Але, передовсім, необхідно було провести мобілізацію до війська, бо добровольців, після перших днів національного підйому, зголошувалося мал.
Отже, можна зробити висновок, що становлення влади в Калуші і в повіті відбулося спокійно, без насильства, без порушення громадського спокою. Цей успішний переворот провів гурток українців, до якого входило близько 20 відважних патріотів. Біля 10 години ранку, 2 листопада місто і повіт були повністю в руках Української влади. По всіх, навіть найдальших селах Калуського повіту, розіслано гінців, які сповістили населення, що австрійське цісарство перестало існувати, а на його місці постала Українська Держава.
Завдяки спільним злагодженим діям повстанців, на Калущині було утверджено українську владу. Проте, утримати владу було набагато важче, оскільки необхідно було проводити якісну політичну діяльність. Повстанцям, після утвердження влади необхідно було шукати порозуміння з іншими етнічними групами, які проживали на території нашого міста.
Єврейське населення в структурі ЗУНР займало велику частину з її загального складу. У листопаді-грудні 1918 pоку в повітах та містах, де проживали численні громади євреїв, почали організовуватись їхні міжпартійні представницькі органи – Єврейські Національні Ради. Відомо, що такі Ради були створені в Бориславі, Борщеві, Бурштині, Бучачі, Гвіздцю, Гусятині, Дрогобичі, Жидачеві, Заболотові, Заліщиках, Коломиї, Копичинцях, Надвірній, Отинії, Підгайцях, Снятині, Станіславові, Стрию, Тернополі, Тисмениці, Тлумачі, Чорткові та безпосередньо в Калуші.
У першому випуску газети «Голос Калуша» є окрема стаття присвячена відносинам українців та євреїв. У ній ми читаємо:
«Жидівські часописі доносять, що представники Жидівської національної ради звернулись до українського і польського правительства в справі теперішнього положення… З українським правительством дійшли делегати до повного порозуміння».
Деякий час в Калуші діяла озброєна єврейська міліція, головним завданням якої було пильнувати адміністративну дільницю, звану «Підвалля», населену переважно євреями, де ще за австрійської влади вибухнула епідемія холери. В зимові морози українській владі вдалося ліквідувати епідемію. Комендантом тієї міліції був поручник Леон Ляндсман, син власника готелю в Калуші.
Отримавши владу в свої руки адміністрація почала наводити лад в освітній сфері. Так, було українізовано всі школи в українських селах Калуського повіту. В народних школах місцевих німецьких та польських колоній було введено українську мову як обов’язковий предмет. Замінено польські таблиці з назвами вулиць на українські в самому місті Калуші.
Одразу після перейняття влади в місті почали видаватися різноманітні листівки. На одній із них, під назвою «До нашого народа» Українська Повітова Рада» в Калуші вписала 8 пунктів, які стосувалися правил, які повинні були виконуватись населенням краю. Цікавим є пункт №3:
«Шануймо наші ліси, щоби було по достатку дров на слідуючі роки…».
У ньому ми бачимо, яким важливим було для тодішньої влади екологічне питання. Стосовно ж ведення соціальної політики, то слід сказати, що в пункті №7 цієї листівки сказано:
«Нагодуймо і продіймо вбогого, нагого та голодного».
З нього ми можемо зробити висновок, що уряд дбав про те, щоб серед населення не було бідних людей. Загалом же, слід підкреслити, що ця листівка написана простою, зрозумілою для жителів мовою.
Перший випуск головного джерела, для дослідження тієї епохи на місцевому рівні — газета «Голос Калуша» була видана 4 січня 1919 р. У статті «До читачів» написано:
«Голос Калуша» є органом Державного повітового комісаріату. Його метою є – інформувати як найширші круги про біжучі події. Крім сього в «Голосі Калуша» будуть друкуватися розпорядки центрального правительства, Повітового Комісаріату і Української повітової Народної Ради».
У другому випуску газети згадується про засідання Української Повітової Народної Ради, яке відбувалось 2 січня 1919 р., на якій одноголосно було проголошено бажання «злуки всіх українських земель». Із одної з статей цього випуску дізнаємося про те, де веде адвокатську канцелярію доктор права Микола Желехівський:
«Адв. Др. Миколай Желехівський в Калуши веде дальше адвокатську канцелярію в Калуши в домі «Хлопського Союза» (старе попівство) на против суду».
Дана стаття підтверджує той факт, що на місці товариства «Хлопський Союз» колись знаходилась церква Архистратига Михаїла (дерев’яна церква, збудована в 1771 році). Існують спомини в цьому випуску й про славнозвісну місцеву дзвоноливарню братів Фельчинських.
Окремо на останній сторінці другого випуску даної газети подано оголошення про конкурс на посаду люстраторів громадських кас:
«…Посада є тимчасова. По році бездоганної служби може наступити стабілізація. Люстратором може стати українець, який викажеться відповідними кваліфікаціями. Інваліди мають першенство…».
У випуску газети «Голос Калуша» за 18 січня 1919 р. у статті «З повіта» сказано, про те, яким чином в місті відбувалися святкування з нагоди акту Злуки УНР і ЗУНР:
«Велику площу перед церквою вкрила кількатисячна маса народу. Після служби Божої виголосив патріотичну проповідь о. Тисовський, а відтак промовляв др. Осип Дудикевич».
У наступному випуску на шпальті даної газети згадується про випадки п’ятничного тифу та звернення Др. Дудикевича, державного повітового комісара з цього приводу:
«…всім мешканцям припоручається чистоту, часту купіль і відушивлюваннє, яко найпевніші средства проти зараженню».
У цьому випуску власну статтю дописав також житель села Мостище, Козьма Пукіш, у якій він дуже критично сприймає насушні справи в повіті:
«Цілковитий застій або мізерне животіння наших товариств, усунення від народної роботи силою факту або через вибори значної частини нашої інтелігенції і свідомого селянства – се справи, яких не годиться минати мовчки. На згаданий стан зложилося много причин. Перше всього недостача інтелігенції. Найідейніша частина її або при війську або завалена працею в ріжних урядах, які після перевороту треба було обсадити».
Окремо у «Голосі Калуша» сказано й про соціальну складову розвитку громади. Так, на сирітський захист жертвували ряд калушан. А під час різдвяних свят місцеві мешканці колядували на українську гімназію.
Говориться у «Голосі Калуша» й про діяльність філій «Просвіти»:
«15 лютого на Стрітеннє відбудуться в Калуші о год. 2 пополудні збори калуської філії «Просвіти» з слідуючим порядком дневним: 1) реферат М. Струтинського. 2) Звіт з діяльности. 3) Вибір виділу. 4) Внески й інтерпеляції. Збори відбудуться в салі б. Ради повітової».
Окрім місцевих новин, у калуському віснику друкувалися і матеріали всеукраїнські. З огляду на це, можемо сказати, що газета «Голос Калуша» є важливим джерелом для дослідження історії ЗУНР, як у локальному, так і на всеукраїнському вимірі.
Також джерелом для вивчення історії ЗУНР на Калущині є свідоцтва вінчання, які складались у греко-католицьких церквах. Їх укладали священики з різних парафій — Середнього Угринова, Старого Угринова, Бережниці, Завою та інших сіл Калуського району.
Декілька свідоцтв про вінчання склав о. Андрій Бандера — один із організаторів листопадового повстання на Калущині. Цікавим є той факт, що зверху, над свідоцтвом, на бланку було закреслено друкований напис «Держава Австрійська, королівство Галичина», а замість нього рукописом написано: «Українська Народна Республіка». Цікавим фактом цього документу є те, що серед свідків події був записаний Михайло Струтинський. Імовірно, йдеться про редактора газети «Голос Калуша». Саме ж свідоцтво про шлюб було складено 23 грудня 1918 року.
Серед різного роду архівних документів вдалось віднайти бланк, заповнений о. Іваном Тимківим з Угринова Середнього та Миколою Яновичем, парохом з с. Завою. На своїх парафіях вони заповнювали їх, укладаючи шлюби українською мовою, хоча в них ніяких закреслень не робили.
Про діяльність ЗУНР на Калущині на її кінцевому етапі існування, ми практично нічого не знаємо. Зате відомо, що змінилося після утвердження польської влади в Калуському повіті, яке відбулося в другій половині 1919 року.
Так, з журналу ведення поліцейський підрозділів в 1919 – 1920 р. дізнаємося про національний, релігійний склад поліцейських, які були на службі в Калуші та Калуському повіті.
Практично всі тодішні поліцейські за походженням були поляками та сповідували католицизм римського обряду. Більшість з них народилися не в Калуші, а в інших містах Західної України. Це все свідчить про те, що польська влада почала укріплювати свої позиції на місцях, ставлячи на владні місця поляків за національністю.
Отже, можна зробити висновок, що діяльність адміністрації ЗУНР на Калущині базувалася на досвіді, здобутому українською елітою в часи панування Автро-Угорської імперії.
Політична діяльність була проукраїнською. Якщо розвиток промисловості міста залишався приблизно на тому ж рівні, то у галузі освіти та культури, адміністрація доклала величезних фінансових та людських ресурсів. Владі вдалося подолати в місті повоєнну розруху та укріпити довіру до себе серед населення. Хоча українській еліті у зв’язку з поразкою ЗУНР в українсько-польській війні судилося не довго мати власну державність, проте за цей короткий час влада на місцях, і в тому числі й на Калущині була в руках українців, і вони проводили тут якісну економічну та гуманітарну політику.
Олег ВІДЛИВАНИЙ, старший науковий співробітник меморіального музею "Калуська в’язниця"
