"Ми дякуємо Богу, що нагородив нас зрячим синочком". Родина сліпих калушан мріє про власне житло

Калушанин Андрій Сметанніков познайомився зі своєю дружиною Іриною у соцмережах. Вона — випускниця Київського міжнародного медичного коледжу, він — після закінчення Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника здобув юридичну освіту і зараз працює адвокатом у Центрі безоплатної правової допомоги на контрактній основі.
Переглядів: 8029
Андрій Сметанніков заробляє, надаючи безоплатну правову допомогу, а дружина-масажист не може знайти роботу

Обоє свого часу навчалися в інтернатах для незрячих: Ірина — в Києві, Андрій — у Львові. Саме в інтернет-спільноті, а якій згрупувалися люди, які мають проблеми із зором, Андрій та Ірина спочатку потоваришували, а згодом вирішили й одружитися.

Навесні 2015-ого року в подружжя народився синочок Ілля. Зараз жвавий і веселий хлопчина вже ходить у перший клас Калуського ліцею №10. Мабуть, досить важко переживати той факт, що жоден із його батьків через вади із зором не має змоги побачити, як виглядає їх рідна кровинка. Проте тато Іллі не погоджується із таким трактуванням:

— Діти для батьків — це завжди радість, — ділиться з «Вікнами» своїми емоціями Андрій Сметанніков. — Ми дякуємо Богу за те, що нагородив нас із дружиною здоровим і зрячим синочком. Набагато важче було б пережити момент, коли ти бачив сина, а потім — перестав його бачити. Ми з Іриною вже давно забули той час, коли наші очі дивилися на довколишній світ. Тому для нас це звична і звичайна обстановка. Щоправда, настають моменти, коли ти розумієш, що ти безпорадний, адже Ілля уже ходить до школи і проконтролювати процес його навчання стає важче. Тоді доводиться заручатися підтримкою рідних та близьких.

Сім’я Сметаннікових проживає у зйомній однокімнатній  квартирі неподалік ліцею, де навчається Ілля. Це дуже практично з огляду на те, що сина на уроки чи з уроків за традицією водить тато. А якщо він зайнятий по роботі — тоді мама або бабуся Оксана Сметаннікова, яка завжди рада допомогти і поспілкуватися з онуком.

— Ми щаслива українська сім’я, проте трошки нетипова, — каже Андрій. — Усе було б ідеально, не зважаючи навіть на те, що бюджет наш сімейний доволі таки скромний, якби ми мали своє власне житло. Однокімнатну квартиру ми орендуємо вже більше шести років, дякуючи нашій знайомій, яка погодилася нам її здати за порівняно невелику плату.

— Нам взагалі проблематично зняти квартиру, — додає Ірина, — бо люди чомусь бояться, думають, що ми їхнє житло понищимо чи щось таке. Тому нам з Андрієм дуже пощастило з цією. Але ми тут живемо уже сьомий рік і прекрасно розуміємо, що так завжди не буде. Тим більше, що Ілля також росте, йому потрібен свій простір. Про власне житло нам залишається тільки мріяти, бо з нашими більш ніж скромними доходами втілити мрію у життя просто нереально.

За словами Андрія, він заробляє, надаючи безоплатну правову допомогу. У місяць може бути одна-дві справи, за які отримає близько трьох тисяч гривень. Але це тоді, коли справа доведена до кінця в суді і є відповідне рішення суду. Іноді судові засідання тягнуться і до пів року. Тому про великі заробітки не йдеться.

— За квартал року я заробив аж майже шість тисяч гривень, — каже Андрій Сметанніков. — Плюс соціальна допомога від держави нам обом, яка ви самі знаєте є не дуже високою. Дружина не працює, бо ніхто її не має великого бажання працевлаштовувати. А шкода, бо вона дійсно хороший, дипломований масажист, із досвідом роботи з дітьми. Якось тягнемо.

— Мусимо брати кредити, — продовжує Ірина. — Вірніше — навіть не кредити. Бо коли банки бачать, що ми маємо першу групу інвалідності, то відразу ж нам відмовляють. Ми можемо брати техніку під виплату. Більше — нічого.

Подружжя Сметаннікових щодня мріє про власний куточок, щоб можна б було щось планувати на майбутнє. Але з таким сімейним бюджетом — мрія залишається мрією.

— Я прекрасно розумію, — констатує факт Андрій Сметанніков, — що ми живемо не в казці. Ми готові відкрито комусь подякувати, якомусь бізнесменові чи кільком, особливо, крупним, які мають великий бізнес, наприклад, у будівельній сфері, які могли б увійти у наше положення і допомогти нам реально. Але хотілося б в ідеалі двокімнатну квартиру, площею не менше 50 квадратних метрів, Наразі ми обходимося однією кімнатою, але вона не наша, і рано чи пізно ми будемо змушені звідси піти. Оце і є наша головна проблема — відсутність житла. З рештою труднощів, я вірю, ми впораємося самотужки.

Ігор МУДРИК, журналіст

Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор