На день села хлопці продемонстрували справжнє видовище. А ще він має мрію — відкрити в селі школу кінної акробатики для дітей, інформують "Вікна" з посиланням на сайт "ГК".
Коні все відчувають
«Хтось любить качок, хтось — гусей, а я — коней. Кожного обійду, яблучко принесу, дам цукерок. Вони, як тільки бачать мене, співають хором. Люблю навіть просто постояти серед них. Надзвичайна енергетика», — усміхається Василь Гусениця.
«Кобилку Сивку, до того, як потрапила в мої руки, певно, дуже часто лупцювали, — розповідає чоловік. — Ви би її бачили спочатку: залякана, худюща. Привезли із Закарпаття. Тепер спокійна і добра. Данка — гонорова, а Квітка — дуже примхлива».
Четверту кобилу ще не встигли назвати. Буквально кілька днів тому Василь викупив її — вже везли на м’ясо. А кобила здорова, молода, гарна. До речі, таких часто «списують».
«До прикладу, гуцули беруть коней суто для роботи, — пояснює Василь. — Ліс потягали ними, а коли тварини знесилилися — на м’ясо. Потім купують нових, і знову по колу. Знаєте, коні завжди відчувають, коли їх везуть на бійню. Плачуть. Не раз мені привозили коней, в яких сльози на очах були. Також люди розповідали, коли на фірі везли свиней на м’ясо, то за кількасот метрів перед бійнею коні, ніби вкопані, ставали на місці і не хотіли їхати далі. Вони все відчувають».
Більшість Василевих коней врятовані від бійні. Котрісь просто посеред дороги викупив, деяких люди самі привозять, часто телефонують із забійної ферми — коли здають не хворих, у нормальному стані коней.
Люди не могли надивитися
Василь з дитинства любив коней. Зі школи втікав у колгоспну конюшню. Якось навіть викрав племінного жеребця, аби бодай хвилин десять на ньому покататися. Голова на «бобику» не міг догнати. Тоді хлопець добряче отримав на горіхи.
Потім Василь поїхав у Польщу на роботу. І там доля його одразу повела, куди треба. Пощастило потрапити у кінно-спортивний клуб біля Лодзя. Спершу влаштувався водієм. Але так заглядався на коней, що не втримався і попросив господаря, аби його призначили об’їжджати молодих коней, які були для каскадерів.
Понад три роки Гусениця працював на тій на фермі біля коней. Шеф його любив, довіряв. Одного разу розповів, як у нього зупинилися всесвітньо відомі українські кінні каскадери Олега Юрчишина з відомої кінно-трюкової бази «Українські козаки», що на Київщині. Готувалися до виступів у сусідній країні.
Українці виступали в козацьких одностроях і під козацькі пісні.
«Джигітовка — це скачки на конях, під час яких виконують акробатичні трюки, — пояснює Гусениця. — Усі ці кінні трюки козаки колись застосовували у боях».
Власник ферми був настільки вражений, що захотів, аби і в нього показували такі трюки. Запропонував Василеві опанувати ремесло і робити шоу. Запросив відомого польського кінного каскадера Павла Аполлінарського. Він і навчав разом з іншими Василя Гусеницю. На коні прикарпатець тримався добре, бо ж з самого малку в сідлі, але правильної техніки не мав де навчитися.
Так він щодня тренувався і через два місяці почав виступати. Сідла привіз з України, вишиванку дружина передала, шаровари сусідка пошила. Люди не могли надивитися на кінне шоу. Від запрошень не було відбою.
Справа — добра
Повернувшись додому, Василь разом зі старостою села Романом Головатчуком задумали навчити кінній акробатиці місцевих хлопчаків і презентувати виступ на День села.
«Трохи старші не дуже хотіли вчитися тому, — усміхається Гусениця. — Зараз молодь така, що сміється з мене, коля я їду верхи. Кажуть, вигідніше купити мотоцикл. Але хто що любить. Мені до душі коні».
Коней Василь взяв у тестя. Причому тварини звикли тільки на городі працювати і фіру тягати. А мали стати артистами. І впоралися на диво добре. Навіть не зреагували на гучну музику і гул натовпу.
«Все готувалося нашвидкуруч, — розповідає акробат. — Мали обмаль часу. Треба було і коней навчити, і хлопців. Комусь вдавалося зразу, хтось мусив трохи більше викладатися. Але вже за кілька днів хлопці виконали перші найпростіші фігури. Раділи».
Але наразі все впирається у фінанси. Хоча і староста, і Василь мають стільки натхнення і впевненості, що навіть не сумніваються — все вдасться, бо справа — добра.
«Потроху стягнемо. Навіть власними силами, — каже Гусениця. — Роман — столяр, майстер на всі руки, збудує конюшню. Я теж багато чого вмію».
«Молодому поколінню треба передавати правильні цінності, – додає староста. — У цих козацьких трюках здавна закладена потужна сила, своєрідний код нації. Це неабияк підіймає бойовий дух, знищує рабську покору. Очевидно, що далеко не всі у цьому зацікавлені. Вигідніше людей приспати».
